Ожеледиця

— Боже! Такий діамант був завжди поруч з тобою, а ти тут витрачав себе на акул!

— Я досвіду набирався, — відпарирував Лавр, — щоб діамант не зіпсувати. До речі, я ледве умовив Ангеліку прийти до тебе, так що ти вже постарайся…

— Ну, ти ж мене знаєш, містер…

— Я-то знаю, а вона — ні. Не переборщи. Крім того, ти давно дивився на себе в дзеркало?

— Я? Щойно? А що, щось не так? — сполошився Джин, розглядаючи, щупаючи і ляскаючи себе по всіх частинах тіла.

— Та ні, все в порядку. Але мені іноді здається, що ти весь час забуваєш, як звичайні люди реагують на твій приголомшливий вигляд.

Ліка почервоніла. Вона вже сто раз пошкодувала, що погодилася прийти сюди. Майже не розуміла, про що йде мова, але припускала, що говорять про неї. Боже, як це жахливо — перебувати у чужій країні, не розуміючи ні мови, ні культури!

Лавр — сама делікатність — повернувся до неї, взяв за руку:

— Ходімо. Не бійся. Джин — майстер своєї справи.

І Ліка, ні жива ні мертва, на тремтячих ногах попленталася до салону, який теж заслуговує на окрему увагу.

Як часто ми припускаємо замість того, щоб просто отримати достовірну інформацію. А потім дивуємося й ковзаємо між вигаданим і достовірним. Ліка в прямому і протилежному сенсі відкрила рот від подиву. Салон Джина був зразком чистоти, витонченості й смаку. Все — від великих овальних дзеркал, сяючих чистотою м’яких світло-бежевих, майже білих крісел до обертового і зручно підвішеного обладнання для інструментів — мало сенс. Нічого зайвого. Ніяких вульгарних квітів. Ліка потягла носом: пахло свіжістю і трохи глицею. Запах легкий, ненав’язливий. У двох кріслах сиділи клієнти, над якими чаклували скромна молода чорна дівчина з відпрасованим і напомадженим афро-американським волоссям і товстий білий хлопець з голеною головою. Вони щось щебетали, проте вмить замовкали, з усією відданістю й інтересом зосереджуючись на дзеркалі, що відображало особу клієнта, коли той відкривав рот.

— Коллін і Стів, — представив своїх працівників Джин, — дуже талановиті й працьовиті люди.

Колін і Стів повернулись до них лише на мить, достатню для того, щоб сказати: «Hi! Welcome to Gyne’s» (Привіт! Ласкаво просимо у «Джінс») і сліпуче посміхнутися, і знову зосередилися на своїх клієнтах, не звертаючи більше уваги ні на Ліку, ні на самого Джина.

— Вам сюди, ме-ем, — м’яко підштовхнув Джин Ліку до вільного крісла. — Ти, Лаврентію, знаєш, де коньяк і кава. Почувайся, як удома.

Лавр дійсно все добре знав, бо й Джина знав не один день. Не одна пляшка віскаря біла ними прикінчена і не одна жінка була вдосконалена за допомогою косметичних засобів, фарби для волосся, гребінців і талановитих рук Джина у цій кімнаті. Професор налив собі в келих «Хеннессі» і, закинувши ногу на ногу, потонув у такому ж кремово-білому дивані.

— Це вам, ме-ем, — Джин тицьнув келих з коньяком у руку Ліки. «Звідки він знає, що я люблю коньяк?» — встигла подумати дівчина, куштуючи напій. Вона відчула якийсь легкий нетиповий присмак і провалилася у блаженство. Все, що робив з нею Джин, сприймалося, як ніби це відбувається не з нею. Повіки стали важкими, але спати не хотілося. Все відійшло на якийсь другий план, залишилося в минулому житті. Були лише сильні ніжні руки, які масажували їй голову з таким свіжим шампунем з легким ароматом глиці. Далі ці ж руки, але ще з більшою обережністю гладили її обличчя і шию, накладаючи маску, потім стригли, укладали волосся, наносили макіяж…

Незважаючи на те, що на дивані поряд сидів його друг Лаврентій, усю свою увагу Джин присвячував Ліці.

— Ось, так, — м’яко рокотів він. — Тут трішки прибрати… Тут піднімемо… Так… Відмінно! Сюди геть трішки тіні… Сюди світла… Губи… Ах, які губи! Підкреслити… зовсім небагато, а то зітруться очі…

Ліка дивилася на те, як майстер чаклує над нею, і нічого не бачила. Вона потопала у блаженстві. Трохи пізніше, коли запрацював фен, її свідомість стала повертатися у сьогодення. Дівчина поглянула перед собою і побачила Лавра. Він дивився на неї зі щирою посмішкою, і очі його випромінювали щастя.

— Я хочу подивитися, — попросила Ліка, глянувши на свій порожній келих.