Ожеледиця

— А він, твій стиліст, гей, чи що? — У Ліки поки що не виходило ставитися до цього терпимо.

— Не зовсім. Скоріше, навіть ні, але…

— Але що?

— Він виглядає дещо екстравагантно.

— Як гей?

— Іноді… Чесно кажучи, я навіть уявити собі не можу, як Джин виглядає зараз.

— Так його звуть Джин… Він чоловік?

— Ну, він хлопець, так… Взагалі при тому, що я не знаю, як він сьогодні виглядає, маю сказати, що він дуже талановитий. Він може зробити все. Він бачить людину, розуміє, відчуває її душу і знає, що людині підійде, а що ні. Я тебе дуже прошу: довірся мені і… йому, як би він не виглядав. Просто довірся.

— Сподіваюся, він не поголить мене налисо.

— А ти не хочеш, щоб він поголив тебе налисо?

— Ні, не хочу! — Ліка закотила очі.

— Значить, не поголить. Ну, ось ми й прийшли, — Лавр зупинився перед будинком, на стіні якого було абсолютно приголомшливе графіті. Фарби аерозолів м’яко перетікали одна в одну, і залежно від того, з якої точки дивитися на стіну, можна було бачити то жіноче обличчя, то чоловіче, то волосся, що розлітається на вітрі, то птаха, що вільно лине над морем. І крізь всі ці образи легко проглядалося слово «Джин», але тільки якщо відійти подалі.

— Це Джин малював, — ніби ненароком кинув Ботан.

Ліка застигла на місці. Назустріч їм, розкривши обійми, йшло височезне, метри два з гаком створіння. Яскраво-зелені кльоші штанів ледь прикривали високі, сантиметрів на десять платформи взуття. Облягаюча м’язисті плечі помаранчева футболка, розірвана рівно настільки, щоб відкривати міцні груди, прикриті незліченною кількістю бус, ланцюгів і ланцюжків. Це, безперечно, була особа чоловічої статі: мужнє обличчя з важкою щелепою, котрої пару днів не торкалася бритва, чітко окреслені (відчувалося, що доклав руку стиліст), але густі й досить важкі брови, великі, темні, палаючі якимось абсолютно приголомшливим вогнем радості, щастя й цікавості очі. Проте дивлячись на цей наряд, а ще більше на довге, до плечей світле волосся з яскраво-зеленим пасмом, дійсно важко було визначитися з сексуальною орієнтацією їх власників.

— Оооооh! Lаvrentiy! — голос Джина був могутній і глибокий. — It’s nice to see you again! (О, Лаврентію! Я такий радий бачити тебе знову!). Це Ангеліка? — продовжував він англійською. — Як це мило! Яка незаймана природна вишуканість! Ме-ем! Це велика честь для мене, що ви вирішили довірити мені найдорожче, що є у жінки — свою красу.

Він узяв Ліку за руку і наблизив її пальці до своїх губ. Вони були міцні й м’які одночасно. Ліка чомусь затремтіла. Від страху? Що значить «найдорожче, що є у жінки»? Він що, і правда мав на увазі красу? Ну й типчик!

А Джин тимчасом продовжував, тепер уже звертаючись до Лаврентія, який дивився на них, зовсім щасливий:

— Так, Лаврентію, я тобі завжди казав, що всі ті твої рудокосі пасії не для тебе. Ось екземпляр вишуканого шику! Де ти її знайшов?

— Це моя сусідка.

Друзі обнялися, поплескуючи один одного по спинах.