Суд триває заледве десять хвилин, але більшість «присяжних» уже склала свою думку. Всі ті, хто наперед ладен був повірити, що Генрі Пойндекстера вбито й що в його смерті винен Моріс Джеральд, тепер цілком переконані в цьому.
Знову зважено всі відомі раніше обставини; долучено й нові докази, щойно виявлені в хакале, і серед них найстрашніші — знайдені там плащ та капелюх зниклого юнака. Пояснення слуги мустангера, плутані й недоладні, не викликають довіри. Та й чого б їм вірити? Це ж бо вигадки співучасника. Декотрі просто не хочуть їх слухати — це вони нетерпляче вигукують: «Повісити вбивцю!»
Неначе такий вирок уже завбачено, на землі лежить мотузка із зашморгом на кінці. І хоч це тільки ласо, кращого знаряддя страти не знайти. А поперечна гілляка великого платана, що стоїть на краю лужка, цілком придатна стати шибеницею.
Починають опитувати «присяжних».
Вісімдесят чоловіків із ста висловлюють ту саму думку: «Моріс Джеральд винен і має вмерти». Здається, настала його смертна година.
А проте виконувати присуд не поспішають. Мотузка так і лежить без- діла на траві, й ніхто не хоче брати її в руки. У чому ж річ? Адже то не отруйна змія, до якої всі бояться доторкнутись.
Більшість висловилася за смертний присуд, дехто підкріпив своє слово ще й брутальною лайкою. Чому ж його не виконують?
Чому? А тому, що немає цілковитої одностайності, яка тільки й спонукає до негайної дії. Щоб досягти її, не вистачає доказів. Знайшлися серед присутніх люди, не згодні з обвинуваченням. Їх меншість, і вони не такі галасливі, проте так само рішуче сказали «ні».
Тим-то й затримується страта.
Серед цієї меншості й сам суддя — ватажок «регуляторів» Сем Менлі. Він ще не ухвалив вироку й навіть не виказав згоди з обвинувальним висновком «присяжних».
— Земляки, громадяни! — гукає він, вибравши їлить, коли галас трохи вщухає. — Я гадаю, в цій справі не все ясно, і нам слід вислухати підсудного — звісно, коли він зможе говорити. Ви ж бачите, зараз його не допитаєш. Тримаємо ми його міцно, і якщо він справді винен, то викрутитись йому навряд чи вдасться. Отож пропоную відкласти суд, поки…
— Навіщо ж відкладати? — перебиває його гучний голос, що й до того підтримував звинувачення; це голос Кассія Колхауна. — Навіщо, Семе Менлі? Вам легко отак просторікувати, а коли б це підступно вбили когось із ваших близьких — сина там чи брата, нехай і двоюрідного, — ви, певно, не були б такі добрі. Чого вам не вистачає, щоб довести вину цього мерзотника? Ще якихось доказів?
— Саме так, капітане Колхауне.
— А в и їх маєте, містере Кассію Колхауне? — озивається з натовпу голос із сильним ірландським акцентом.
— Може, й маю.
— То скажіть, щоб і ми знали!
— Бог свідок, ви їх чули тут досить. Та коли на суд впливають отакі безмізкі співвітчизники…
— Ану не смійте! — кричить той самий чоловік, що вимагав додаткових доказів. — Не забувайте, містере Колхауне, тут вам не Міссісіпі, а Техас. Добре затямте собі це, а то ваш язик доведе вас до біди!
— Я не хотів нікого образити, — відступає Колхаун, намагаючись вийти з халепи, в яку вскочив через свою неприязнь до ірландців.
— Тоді катай далі! — поблажливо гукає той ірландець.
ebooksa