— Тут?.. Але як ти дізналася про цю хатину? Хто показав тобі дорогу? Ти ж тут сама!
— Ах батьку, я знала дорогу. Пригадуєш той день у прерії, коли мене понесла моя Луна? Вона тоді забігла аж у ці місця, ще й далі. А коли ми з містером Джеральдом поверталися, він сказав мені, що тут його оселя. От я й подумала, що зможу сама знайти сюди дорогу.
З обличчя Пойндекстера все ще не сходить розгублений вираз, проте до нього долучаються й ознаки іншого почуття: брови похмуро зсуваються до перенісся, і між ними залягає глибока зморшка. Та яка чорна думка точить йому душу, він не каже.
— Мені дивно, що ти могла таке вчинити, дочко. Це непристойно… навіть небезпечно. Ти повелась, як легковажне дівчисько. Зараз же їдь звідси! Тут не місце для порядної дівчини. Сідай на свою лошицю — і додому. Хтось поїде з тобою. Можливо, тут станеться щось таке, чого тобі не треба бачити. Тож їдь, не барися!
Батько йде до дверей, і дочка з видимою неохотою рушає за ним, а потім так само знехотя бреде до своєї плямистої лошиці.
Тим часом вершники вже позлазили з коней і стоять на лужку перед хатиною. Тут зібралися всі: Колхаун уже встиг розповісти, в якому стані господар, тож тепер їм немає потреби чатувати навколо.
Вони стоять купками; хто мовчить, хто розмовляє. Найбільший гурт збився коло Феліма, що лежить на траві міцно зв"язаний. Але говорити йому не заборонено, і прибульці запитують його про те чи те, хоча й не дуже вірять його відповідям.
Коли з хатини виходять батько з дочкою, всі мовчки обертаються до них. Одначе кожному не терпиться дізнатись^ що воно все означає. Про це свідчать їхні погляди.
Багато хто бачив дочку плантатора й раніше, і, певна річ, усі не раз чули про неї і знають її ім"я. Отож усі прикро здивовані, навіть вражені, побачивши її тут. Сестра вбитого в оселі убивці!
Тепер вони як ніколи раніш переконані, що мустангер убивця. Колхаун приніс із хатини свіжі відомості, які начебто підтверджують це. Він розповів про плащ та капелюх убитого і про самого вбивцю, тяжко пораненого у смертельному двобої.
То чому ж Луїза Пойндекстер опинилася тут, та ще й сама? Чому з нею немає ні слуги, ні когось із родичів? Адже вона тут гостя — це видно з усього.
Її двоюрідний брат нічого не пояснює, і схоже на те, що й сам цього не знає.
А батько — чи знає він? Судячи з його розгубленого вигляду — навряд.
Між купками людей, що стоять на лужку, раз по раз перебігає шепіт. Кожен має свої здогади, але ніхто не висловлює їх уголос Навіть ці грубі прикордонні (поселенці поважають батьківські почуття і терпляче очікують, поки все з"ясується.
— Сідай на коня, Луїзо. Містер Янсі проведе; тебе додому.
Молодий плантатор, обраний їй за супутника, палає бажанням виправдати довіру. Він чи не найдужче заздрить гаданому щастю Кассія Колхауна, і тепер душа його сповнена вдячності до старого Пойндекстера за таку зручну нагоду.
— Але, батьку, — заперечує дівчина, — чом мені не можна почекати тебе? Ти ж не затримаєшся тут надовго?
Містера Янсі охоплює недобре передчуття.
— Я хочу, щоб ти поїхала звідси, дочко, і цього тобі має бути досить.
Янсі заспокоюється. Але не зовсім. Він чимало чув про гордий норов плантаторової дочки, отож не певен, що вона так легко скориться, нехай і батьковій волі.
ebooksa