— Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
— Зовсім проста.
— І стоїть на відлюдді?
— На десять миль навколо — жодного житла.
— Серед дерев? Мальовнича?
— Ну, це як на чиє око.
— Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
— Миля туди, миля назад, отож дві.
— Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
— Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
— Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде, — провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. — Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?
— Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум"янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї — намисто, на зап"ястках і кісточках ніг — браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках — мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.
— Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?
— Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат — дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.
— Ваш молочний брат?
— Атож. Його звуть Фелім О"Нійл — він, як і я, родом із Смарагдового острова,[40] з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.
— Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?
— Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодинки скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.
ebooksa