Вершник без голови

22
18
20
22
24
26
28
30

— Зробіть ласку, не підганяйте мене, — відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. — Вам доведеться хвилин з десяток почекати.

— Почекати? Чого? — невдоволено запитав Колхаун.

— Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п"ять доларів. А п"ять доларів у прерії не щодня отак валяються.

— Під три чорти ту шкуру! — злісно вигукнув роздратований Колхаун. — Покиньте її, і їдьмо!

— Е ні, такої дурниці я не зроблю, — спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. — Ви собі можете їхати, містере Колхауне, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.

— Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!

— Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.

— Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.

— Хвилин двадцять, не більше.

— Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п"ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.

— Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, — взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п"ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.

— Це просто казна-що! Що ж мені робити?

— Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?

— Бачу.

— Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.

— А-а, так-так, — мовив Колхаун. — Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз, неї, коли гналися за дикими кобилицями.

— Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…

Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.

— Побий мене грім! — вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. — Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!

Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад — чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, — підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, — аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.