— То що, містере Колхауне, не знайшли панночки? — спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю. — Ні, не знайшли, — провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана. — Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?
— Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.
— Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?
Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.
— Я ніде не бачу їхніх слідів.
— Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?
— Ні.
— Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку — малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?
— Аякже!
Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.
Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун — коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.
Та дуже скоро слід знову зник — точніше, він зник би для не такого зіркого ока, — але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.
— Еге! — вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами. — Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!
— Це ж усе копита диких кобилиць, — сказав Колхаун. — Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?
— Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.
— Що ви хочете цим сказати, містере Стампе?
— А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.
— Звідки ви знаєте?
— Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…
— Що?