— Чому, майоре?
— Любий мій Слоумене, міс Пойндекстер — аристократка, а Моріс Джеральд…
— А може, й він високого роду, хто його знає.
— Ха! — зневажливо вигукнув Кросмен. — Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.
— Ой панове! — мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою. — Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м"яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.
— Е-е, Слоумене, — жартівливо підкусив його майор, — ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але де мустангера… ні, ні… і
— Цей мустангер — ірландець, майоре, і я думаю, що він…
— Хоч би хто він був, — перебив майор, побіжно глянувши на двері, — ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.
— Ой, навряд… — пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.
Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.
— Склянку віскі з водою, будь ласка, — скромно звернувся він до господаря.
— Віскі з водою… — повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові. — Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.
— Я не питав вас, скільки це коштує, — відказав мустангер, — а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?
— Так-так, — догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю.— Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.
Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно "відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.
Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.
То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.
Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний каштан коли й не п"яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з"їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.
— Ну що, панове, — голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, — вип"ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?
— Згода!.. Згода!.. — озвалося кілька голосів.
ebooksa