Усе це напишуть потім. Ще пізніше дізнаємось про це ми — я й мої товариші по нещастю. Та зараз…
Щось лоскітливе й холодне проповзло по моїй спині, перемістилося на руку. Здригнувшись, я отямився й розплющив очі.
«Де? Що?» — запитав самого себе.
Узбережжя було безлюдне, лише на рифах шумів прибій, і відгомін його, ніби розкоти далекого грому, долинав, завмираючи в океані.
Я лежав ниць, до половини засмоктаний м"яким кораловим кришивом. Хвилі, набігаючи, вже підступали до голови; права рука по саме плече також була покрита вологим піском, а на лівій — чи то жаба, чи, може, риба — сиділо страховисько. На мене сердито дивилися банькаті очі, довгий хвіст, розгойдуючись, як маятник, лоскотав шкіру.
Відчувши порух моєї руки, рибожаба повільно сповзла на пісок, пішла до води.
— Де я? — уже вголос мовив, роззираючись довкруг.
Окраєць берега, де я лежав, — вузький кораловий мис — був схожий на вістря рибальського гарпуна, з яким остров"яни виходять на лов. Позаду, виблискуючи проти сонця, котив свої нескінченні хвилі правічний океан, а в головах, за кілька кроків од води, кущилися мангрові зарості — покруч оголеного «повітряного» коріння, що нагадувало ноги велетенських павуків.
— Де я? — знову мовив, напружуючи пам"ять та стараючись усе збагнути й пригадати.
І таки пригадав…
Атол Фунафуті, як марево, розтанув у далині.
Знову за бортом щось мрійливе завів вірний супутник мореплавців — пасат.
Десь, мабуть, на півночі, пройшов шторм, сюди докочувались його високі хвилі, так звані мертві брижі. Вони в нестямі шаленіли довкруг і, як зграя зголоднілих хижаків, кидалися на судно. Та «Вихор», не збиваючись із курсу й піднімаючи під себе гори води, вперто долав милю за милею.
Схожий на каченя, неподалік перевальцем простував «Гідролог».
Діждавшись, поки атол зовсім зник із видноколу, я спустився в каюту.
Доки ми жили на острові, наші товариші ще раз пофарбували майже все судно. Залишилися недофарбованою кают-компанія та кілька житлових приміщень. Тимчасово до нас у каюту перевели Антона й Кнопку — матросів Сергія Тупиченка і Миколу Бесараба.
Високий, кряжистий Антон і на кілька голів нижчий від нього — справжнісінький пуп"янок або лісовий гномик улу-улу! — Кнопка нині були на вахті. Степан Очеретний спав.
Я тихо зайшов до каюти. В ніс ударив нудотливий, ні з чим незрівнянний сморід.
«Корали», — посміхнувсь я.
Так смердять підняті із океанського дна кам"яні квітки, покриті живими кораловими поліпами, які починають відмирати. Новачки, хто вперше потрапляє на рифи, завжди набивають тими «квітами» свої рундуки. Каяття приходить пізніше… Хтось із наших хлопців ото й зробив у каюті заповітну схованку.
ebooksa