Очеретний прокинувся.
— Кнопка? — в темряві гукнув він.
— Ні, це я.
Степан не озвався, тільки зашморгав носом.
— Неможливо! — гримнув нарешті.— Де той, скажи мені, акселерат? Кнопка! — гукнув знову.
— Він на вахті,— пояснив я.
— Я за себе не ручаюсь! — заявив Степан, силкуючись відімкнути рундук Миколи Бесараба. — Або нехай він негайно викине оту смердючу гидь, або… я не знаю, що й зроблю!
— Годі шуміти: повернеться з вахти — викине, — сказав я.
Але Степан розгнівався не на жарт. Він майнув у ходову рубку. Та відразу й повернувся.
— Шарашкін Кнопку не відпускає! — лютував. — Хоч кілок йому на голові теши. Завів своєї: «Не маю права!» — і все.
— Правильно сказав — нічого людей одривати від роботи.
— Дуже ти розумний став, Васько! Чи не копра на тебе подіяла?
— Ти б краще словечко за мене закинув, баламуте, — огризнувся я. — Нехай дозволять стояти вахту.
— Тобі?
— Звичайно, мені.
— Не сміши, Гайовий, людей і не удавай із себе Маресьєва, — відрубав Очеретний. — Нога поки що болить? От сиди й не рипайся.
Ми пливли ніч, і другу, і ще кілька днів.
Перед екватором, а потім і коли його перетнули, зупинилися. Ліворуч лежав, витягнувшись на сотні кілометрів з півдня на північ, архіпелаг Гілберта. На рифах південної, приекваторіальної частини, що ними оточені острови Кінгсмілла, океанологи взяли проби забортної води та планктону. Тепер збиралися брати і біля атолів Абемама та Маїана, на ноль градусів двадцять п"ять мінут північної широти.
Опустили батометри, трал Сігбсі й драгу.
Глибини були незначні — всього понад тисячу метрів, і трал та драга незабаром принесли багатий улов: стулки черепашок, зуби велетенської акули, схожі на виноградні грона згустки залізо-марганцевої конкреції, уламки коралів.