Звечорілий виднокіл уже потемнів, на заході мигнула блискавка, потім прогуркотів грім.
Грозове небо. Буряний океан… Вітер куйовдив мій чуб. Довгасті, давно не стрижені патли ніби переростали в корабельні снасті.
Я був у полоні грозової стихії. Спало на думку давно знайоме, що так запам"яталося й не забулось:
Це були вірші з першої пісні поеми Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» в перекладі Левіка.
Як часто поети, особливо великі, можуть передати словами те, що безмовно снується в нашій душі!
Добре, що жодна жива душа на світі не здогадувалась, про що я думав нині. Інакше б підняли на сміх.
— Байрон! — сказали б глузливо.
А між іншим, Байрон теж припадав на ногу. Отже, нас, як бачите, дещо ріднить.
— Врахуйте й те, братове, — сказав би я їм. — Як і в байронівського героя, у мене теж є сестра, і до моря я подавсь, як і Чайльд-Гарольд, не попрощавшись ні з ким.
Знамениту поему чомусь завжди ілюструють однаково: «Чайльд-Гарольд, як оце нині я, стоїть з розпатланим чубом на палубі. Правда, скорботним виразом обличчя та тугою в очах намальований скиталець більше схожий на працівника прилавка, який проторгувався, або ж на цирульника, кому ніяк не щастить виконати фінансовий план і тому він стає мішенню для нападок «Комсомольського прожектора».
Що не кажіть, я схожий-таки на Чайльд-Гарольда!
«Гідролог» — невелике суденце, майже наполовину менше, ніж «Вихор». «Такому ходити не в океані, а по ріках», — подумалося.
Каюта, внизу, на кормовій палубі, де мене поселили, була тісна й задушлива. У ній ледве вміщалося дві койки. На одній спав підвахтовий матрос — рожевощокий, повнотілий хлопець, другу зайняв Толстиков.
— Ти вже вибач, друже, — якось по-домашньому, лагідно мовив Савелій Гудзонович. — Старі кістки… ревматизм допікає. Ото я й захопив, не порадившися з тобою, це ложе. А ти розташовуйся на лаві, під ілюмінатором.
— Звичайно, інакше й бути не може! — погодився я.
Савелій Гудзонович розпакував свої речі. Кітель і сорочку повісив у рундук, мильницю та електробритву примостив на поличці умивальника, який стояв в кутку каюти.
— Нам, мореплавцям, не звикати до мандрів. Проте і в океані слід пам"ятати про землю, — і Гудзонович, діставши з чемодана репродукцію картини Шишкіна «Ранок у сосновому лісі», пришпилив її на перетинку. Клишонога ведмедиця, здавалося, полізла до нього прямо в постіль.
— Пасажири? — розплющив очі, здивовано запитав підвахтовий.
— Частково… — відказав мій супутник. — Будьмо знайомі. Савелій Гудзонович, а це Василь Гайовий, — відрекомендував він і мене.
— Дуже приємно, — зрадів матрос. — Ви що — в тубільців, на островах жили і тепер вирішили емігрувати? — не второпав він, що й до чого.