— Я так гадаю, — подякувавши мені за добру пам"ять про його антиколоніальну лекцію, сказав Гудзонович. — Нам слід відвідати північно-східну частину острова.
— Відпочиньте, а я піду.
— Ні, друже, — запротестував колишній макаронник. — Іти треба разом. Якщо тут з"явилися тубільці, не відомо, як вони себе поведуть при зустрічі.
Ми піймали кількох крабів. З учорашнього дня в нас ще лишилася половина кореневища бабаї. Всівшись на стовбур поваленої пальми, заходилися обідати.
Гудзонович розмріявся:
— До цих раків та пивця б хоч пляшку! Е-ех…
Я пива не люблю, тому промовчав. Правда, від холодного лимонаду не відмовився б. Із задоволенням випив би й молока — навперехилки, прямо з глечика, щойно взятого з погреба, як пив у дитинстві.
Що не робиш, про що не думаєш на чужині, все невідв"язно стоїть перед очима і село, й рідна хата.
Незручно зізнаватися — ще подумають: сентиментальність! — а таки скажу: тропічна рута пахне мені степовими медвяними травами, мангрові зарості здаються верболозом… Вслухаюся в шерхіт дерев, всіх оцих хібіскусів, мускатників, плумерій, вслухаюся з надією: чи не озветься раптом знайомий з дитинства голос? Журливої сокорини, явір-клена. Чи не зашумлять вони над головою під весняним крилатим вітром? Я степовик і, де б не був, залишуся ним довіку.
Узбережжям, переступаючи завали викинутого прибоєм плавника, та попід узліссям подалися ми в незвідану частину острова.
Формою суходіл нагадував велетенську рибину, яка вигнула хребет в бік океану. Черевом вона була звернута до лагуни, хвіст і голова впиралися у протоки, що з"єднували внутрішню водойму атола з океаном і за якими вдалині зеленіли пласкі острівці.
Ми йшли до риб"ячої «голови», на північний схід острова.
Невідомість та можлива зустріч з тубільцями нас чомусь не лякали: хоч би як там було, це краще, аніж жити самітниками. Люди, і лише вони, зможуть допомогти нам вийти із скрути, повернутися на Батьківщину.
У думках я припускав: а що, як тубільці зустрінуть нас вороже? Дикі, войовничі племена… поклоніння ідолам, жертвоприношення; мене й Гудзоновича підсмажують на вогні…
А, бодай йому, чого тільки не приверзеться! Такі жахи можна вичитати хіба що в книжках фантастів та пригодницьких повістях авторів, які ніколи островів не бачили. А я бачив і знаю: діти природи — тубільці, вони залишилися такими ж, як і були сотні літ тому, — довірливими, з відкритим серцем. Ось тільки зайди, ті, хто відвідує околиці планети, приносять туди лихо: поневолення, атомну смерть.
Відкрите узбережжя кінчалося, починалась руда мангрова гущавина, і ми звернули праворуч, де на широкій галявині ріс пальмовий гай, в якому дерева стояли, ніби обпалені грозою: одні стовбури без крон; ворсиста, кольору запеченої крові кора звисала клоччям.
— Яке сумне видовище, так ніби над островом пронісся вогненний смерч, — зауважив я.
— Може, й пронісся, хто його знає,— відповів Толстиков.
Раптом в кущах тріснула гілка, щось шугонуло й зашаруділо. Почулися схвильовані голоси:
— Атуа!
ebooksa