Звичайно, мова тубільців Маршаллових островів відрізняється від мови мешканців Самоа чи Фунафуті, адже Маршаллові острови — Мікронезія, а ті архіпелаги — полінезійські, та все одно вони сусіди з Мікронезією.
Територіальний поділ — умовний. У культурі й побуті народів, які живуть на численних островах Океанії, багато спільного. Як і в мові,— тому що з давніх-давен люди спілкуються між собою, і мешканці Фунафуті чи островів Гілберта, незважаючи на мовний бар"єр, все ж розуміють один одного.
Я взяв на себе роль дипломата, повпреда.
— Стійте тут! — сказав я Гудзоновичу, а сам, кинувши ціпок, на який опирався, пошкутильгав до тубільців, що не переставали галасувати.
— Талофа! Талофа! — гукнув я, приклавши руку до серця та схиляючи голову.
Натовп завмер — ані слівця.
— Талофа! — повторив я, ступивши вперед ще кілька кроків. — Ну, чого ви? — ніби неслухняним дітям сказав я, зовсім наблизившись до остров"ян. — Ми не американці, ні! Я, — тицяючи себе в груди, мовив, — тана тафалота, рибалка, а мій оу, друг, — показав я на Гудзоновича, який стояв, здивований вкрай, — алаб, начальник.
— О, алаб?! Алаб! — вигукнули збиті з пантелику тубільці.
— Алаб, алаб. Майже що араб, — розхоробрившись, посміхнувсь я.
— Ти, Васько, того… не треба так запанібрата, — подав голос Толстиков.
«Ну й тип! — подумав я. — Горбатого могила виправить. Ще ж мить, коли було непереливки, він, мабуть, потерпав за життя, а тепер, бач, вболіває за свій престиж».
— Чого ви там стовбичите? — вже зовсім весело гукнув я. — Ідіть-но сюди.
Гудзонович підійшов. І почалося братання.
Ми тисли тубільцям руки, вони обнімали нас. Як могли — то словом, то жестами, — розповіли їм, хто ми і звідки.
Нас, видно, трохи зрозуміли, бо старший серед них, алаб, схвильовано вигукнув:
— О, пао-пао мара![46]
Вони були збуджені, раді. А коли я, згадавши мотив старовинної полінезійської пісні «Танок хвиль», якої мене навчила Корділія, заспівав, ці діти природи ойкнули од захоплення.
«Знати мову людей, з якими випало спілкуватися, розуміти їхні звичаї й культуру — значить, шанувати не лише себе, а й інших, їхню гідність, душу. Ось де наріжний камінь гуманізму!» — подумалось мені.
Тубільці кілька разів повторили одне й те ж: Аур, Кілі, Бікіні, Тароа, Еніджун, Айрік, і ми зрозуміли, що то вони називають острови.
— Так що ж це виходить, Гудзоновичу?! — занепокоївсь я. — Може, ми потрапили на Бікіні?
ebooksa