— Аіту!
— Тупуа![42]
Ми з остраху зупинилися.
— Атуа!
— Аіту!
— Тупуа! — знову почулися голоси, тепер уже дітей і жінок.
Гудзонович зробив стійку, ніби боксер перед поєдинком: ногами вперся в пісок, стиснуті в кулаки руки розчепірив, готовий дати відсіч. Але — кому?
— Атуа, аіту, тупуа! — імітуючи почуте, вигукнув я.
Це, очевидно, вплинуло: із заростей на край галявини виглянуло кілька низькорослих, майже голих тубільців.
В руках вони тримали довгі палиці. «Сапилна, чи що?» — майнула думка.
Остров"яни, що так раптово з"явилися, не наважувались підходити. Вони про щось голосно перемовлялися між собою. Потім кремезний тубілець, видно, алаб — старший над ними, вигукнув:
— Йокве юк![43]
— Йокве юк! — підхопили інші.
Та ми, не здогадуючись, що означають ті слова, стояли мов укопані.
Вагання наше тубільці зрозуміли по-своєму — як відмову прийняти їхнє запрошення. В настрої й поведінці людей відчулася зміна: настороженість, яка відразу переросла в неприязнь.
— А, а, а!! — заволав хтось із них. — Американ! Американ! Матапуле![44]
— Американ, гола, гола![45] — вирував натовп.
— Що трапилося? Чого така агресивність? — пошепки запитав я Гудзоновича.
— Бачиш… Вони нас, мабуть, прийняли за американців, а ті їм немало принесли лиха, — мовив Толстиков. — Треба якось пояснити, що ми не американці, не солдати, які прийшли їх кривдити.
І тут мені стало в пригоді те, хоч і поверхове, знання полінезійської мови, словниковий запас, що після відвідин Самоа поповнився на Фунафуті завдяки Корділії та її дідусю Менеуа.
ebooksa