— На Східний вокзал…
До третьої години ночі на ноги підняли усе селище Лісне.
Потапов переговорив по телефону з трьома сусідніми районами і подзвонив у місто полковникові Астангову:
— Що трапилося, я ще не знаю. Годину тому я послав зв"язкового на пост Гончарова, але той його не знайшов. Слід веде в ліс.
— Дійте блискавично! — наказав полковник. — Я виїжджаю.
Собаки-шукачі взяли слід дуже швидко, але, заглибившись у ліс, почали поводитися менш упевнено, кидалися на всі боки, кружляли на одному місці. Потапов зрозумів: в лісі два сліди. Однак собаки вели людей далі і далі в гущавину бору.
… Павло Гончаров лежав навзнак — його перевернув Окайомов. По мертвотно-білому обличчю повзали мурашки. Потапов насамперед побачив цих мурашок і, опустившись на коліно, змахнув їх з обличчя друга. Потім він трохи підняв і акуратно опустив на землю важку руку, що вже не згиналася, і трохи підняв повіку над скляним оком… І все ще не хотів повірити, що Гончаров мертвий. Розстібнув йому сорочку, хотів послухати серце і відхитнувся: на нього чорними очицями глянули дві кульові рани з лівого боку.
До Потапова підійшов міліціонер:
— Товаришу майор, ось папірці якісь…
Потапов, узявши на долоню дрібні клаптики паперу, одразу зрозумів, що це таке, і наказав двом співробітникам ретельно обшукати місцевість.
До Потапова підбіг один з провідників:
— Товаришу майор, собаки взяли слід, ведуть до шосе.
Потапов востаннє подивився на мертве обличчя друга. Дивна річ: трагічне, непоправне сприймалося немов якоюсь другою свідомістю, і біль у серці був тупий, невиразний. Потапов повільно йшов від мертвого друга, не розуміючи в ту хвилину, що нестерпний біль від цієї втрати ще прийде до нього, але значно пізніше, коли на могилі вже засохнуть квіти і коли і ці події завершаться папкою з шістьма літерами «Справа», впоперек якої полковник Астангов розгонисто напише синім олівцем: «В архів…»
На шосе вже стояли машини, що примчали з міста і з сусідніх районів. Потапов побачив полковника Астангова. Він сидів на краю кювету і, здавалося, милувався картиною раннього лісу, пронизаного косими променями ранішнього сонця. Потапов підійшов до полковника.
— Убитий Гончаров!
— Загинув Гончаров?! А той знову втік…
У цей час Астангов стежив за собакою, який, покружлявши на шосе, почав рватися назад до лісу, не розуміючи, що знайшов саме той слід, який привів його з лісу на шосе.
— Заспокойте собаку! — гукнув Астангов.
Помовчавши, він повернувся до Потапова:
— Все питання в тому, куди він зник: туди? — Він махнув рукою у бік моста. — Чи туди?
ebooksa