— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.
— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.
— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…
— Куди вони пішли?
— Он туди, за водокачку…
Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.
Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.
— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..
— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.
— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?
— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?
— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.
— А коли м-мати не пустить?
— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».
— Сп-правді? Так і сказала?
— Еге… У кіно завтра підемо?
— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.
Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»
Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.
Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.
ebooksa