— Та ні, — байдуже відповів Дементьєв, — не можу знайти вантаж, що прибув для мого полку.
— Невже сюди прибувають вантажі і вони комусь ще потрібні? — з недоброю посмішкою, звертаючись не до Дементьєва, а кудись убік, спитав високий офіцер з багровим шрамом на обличчі. Шрам у нього трохи сіпався, ніби офіцер увесь час комусь підморгував.
— Відповісти вам не можу, — сухо мовив Дементьєв. — Мені наказано знайти вантаж. Пробачте… — Дементьєв злегка вклонився і пішов.
У коридорі комендантського будинку кипіла нервова штовханина, тому Дементьєву неважко було загубитися і, не привертаючи до себе уваги, пробути там десять-п"ятнадцять хвилин. Дементьєв уважно прислухався: усі говорили про одне — про евакуацію з мішка.
Вийшовши з будинку коменданта порту, Дементьєв побачив, що офіцери, до яких він підходив, ще стоять на тому самому місці. Порівнявшись з ними, Дементьєв винувато посміхнувся до того, що зі шрамом, і сказав:
— Здається, ви мали рацію. Наді мною і над моїм вантажем там досить злісно посміялись.
— Все питання зараз у тому… — знову не дивлячись на Дементьєва і ніби продовжуючи розмову, яка тривала без нього, сказав офіцер із шрамом, — все питання в тому, коли настане стадія «брутто-Берлін».
— Як це розуміти?.. — На обличчі Дементьєва відбилася надзвичайна розгубленість, якщо не переляк.
Опецькуватий рожевощокий майор сухим, рипучим голосом вигукнув:
— Це треба розуміти так, що майор Рауд починає впадати в істерію, як жінка! — Він лютим поглядом вп"явся у високого зі шрамом.
— В той час як майор Ауербах, — насмішкувато дав відкоша той, — впав у дитинство з усіма наслідками, які з цього випливають.
Офіцери почали лаяти один одного.
— Пробачте, мені ніколи… — Дементьєв швидко пішов геть.
З протилежного кінця площі він озирнувся.
Офіцери ще лаялись. «Дуже добре, панове офіцери, дуже добре! — промовив сам до себе Дементьєв. — А коли саме настане стадія «брутто-Берлін», мене цікавить не менше за вас».
Дементьєв приступив до розшуків квартири. В тихій вузенькій вуличці недалеко від порту він увійшов у під"їзд першого ж будинку, зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима п"ятої квартири. Натиснув кнопку дзвоника. Двері одразу відчинились, ніби людина чекала дзвінка, притаївшись за дверима. Перед Дементьєвим стояв чоловік з випещеним обличчям, одягнутий в дорогий волохатий халат.
— Кого вам треба? — спитав він ламаною німецькою мовою.
— Не кого, а що, — посміхнувся Дементьєв. — Мені потрібна кімната.
— Але…
— Не поспішайте говорити «але», зараз не той час, коли офіцери рейху можуть спокійно це вислухувати. — Відсторонивши чоловіка, Дементьєв зайшов у передпокій і зачинив двері.
ebooksa