Вони зустрілися як старі друзі. Зандель гукнув офіціанта і замовив сніданок для Дементьєва:
— Сьогодні моя черга частувати…
Так, майор пам"ятав усе. І сьогодні в нього був значно кращий настрій, ніж тоді. «Цікаво, яка причина?» — думав Дементьєв.
— Наскільки я розумію, ви найняли квартиру. — Зандель погрозив Дементьєву пальцем. — І про мене, звичайно, забули.
— Так, квартира є. Живу в сім"ї. Нудно… Так і хочеться пустити кулю в скроню.
— Чому ж це?
Дементьєв сумно похитав головою:
— Виявляється, є ще на землі сім"ї, квартири, де вранці п"ють каву, вечеряють, читають книги. Я думав, що це буває тільки уві сні.
— Рюкерт, що з вами? За кілька днів ви стали песимістом.
— А ви, мабуть, дістали гарантію, що росіяни вас не вб"ють? — іронічно спитав Дементьєв.
— Погано жартуєте, Рюкерт, — помовчавши, серйозно сказав Зандель. — Просто я одержав листа од своїх. Вони переїхали до мого брата, в гірську місцевість Гарц. Там зовсім спокійно. Ось чому я і радію.
— Лишається тільки й вам щасливо вибратися звідси, а потім — хоч потоп. Мій рейх — моя сім"я, — так колись часто говорили в нас.
— Що з вами, Рюкерт? — У голосі Занделя прозвучав щирий жаль до озлобленого капітана.
— Що? Зараз, коли, судячи по всьому, починається евакуація військ із цього проклятого місця, я не можу не думати про мою рідну дивізію. Вона залишиться в цій чужій землі навіки. А я ж з цією дивізією марширував під Тріумфальною аркою в Парижі. Нас вітав фюрер… Скажіть, майоре, навіщо я вцілів? Я тепер ходжу по штабних канцеляріях, кабінетах з однією тільки справою — намагаюсь довести чиновникам у мундирах, що я живий і хочу щось робити. А вони дивляться крізь мене олов"яними очима, ніби мене немає, ніби я вбитий, як уся моя дивізія. Послати мене на фронт вони, мабуть, соромляться. Один так і сказав: «Не варто вам випробовувати долю…» А нічого іншого не пропонують. Живіть, кажуть, тут, відпочивайте. Ви, кажуть, достатньо вже пережили. А я не хочу відпочивати! Не хочу! — Дементьєв так ударив кулаком об стіл, що підскочили тарілки.
— Тихше, Рюкерт… — Майор Зандель сторожко озирнувся навкруги. — Поки ви пропадали, забувши про мене, я знайшов вам роботу. (Дементьєв подивився на Занделя радісно і ніби не вірячи). Так, так, знайшов. Правда, робота не дуже хороша, але все-таки робота. І ви раніше за інших матимете можливість вибратися звідси. Я служу у відділі по організації цивільного тилу. Ми займаємося вивезенням цінного майна. Цивільного майна. Розумієте?
— Звичайно, розумію. Але… хіба Німеччині це майно ще потрібне?
— Ми про це не думаємо, — насупившись, відповів Зандель, — і вам не рекомендую думати. Так ось, два дні тому гестапо забрало з нашого відділу одного офіцера.
— За що? — швидко спитав Дементьєв.
— Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…
Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»
ebooksa