— Чудово, Рюкерт! — вигукнув Мельх. — Спасибі. Ну, а я, поки ви там були, відвідав вашу квартиру.
Дементьєв насупився, хоча знав, що полковник нічого небезпечного на квартирі виявити не міг.
— Пробачте, Рюкерт, але я вирішив зробити це сам. У моєму відділі гестапо — це я, і краще, що туди сходив я, а не хтось інший.
— Невже невіра одне в одного стала серед нас обов"язковою? — з обуренням спитав Дементьєв.
— Гестапо ніколи нікому не вірило. В цьому їхня служба. Взагалі вони вже зацікавилися вами, але я сказав, що за вас відповідаю я сам. І більше заради проформи вирішив з"їздити на вашу квартиру… Чому ви так сумно це сприймаєте? Адже нічого страшного не сталося. Навпаки, мати й дочка про вас прекрасної думки. Це ваш «залізний хрест» лежить там на столі?
— Мій.
— Чому ви не сказали мені про цю вашу нагороду?
— Солдати орденами не вихваляються, вони їх зберігають як спогад про битви.
— Ви молодець, Рюкерт!.. Між іншим, я б на вашому місці звернув увагу на дочку художника. Чарівна квіточка, га?
— На війні романи не передбачено солдатським статутом, — суворо промовив Дементьєв.
— Але якщо в даному випадку ви статут порушите, я не буду вас судити… — Мельх засміявся. — Ви вільні, Рюкерт.
— Я хотів спитати вас…
— Завтра, завтра, капітане. У мене дуже багато справ. Ідіть.
Дементьєв вийшов на вулицю і, задумавшись, зупинився коло під"їзду. В дивне потрапив він становище: здавалось, так вдало влаштувався в один із відділів тимчасового штабу, а вийшло навпаки, — наблизився до музею, а не до порту, який був головною його метою. Може, тільки через кілька днів, коли відправлятимуть фонди музею, він матиме доступ до порту. А вже сьогодні, мабуть, з порту відходять транспорти з солдатами, з технікою…
Дементьєв безпорадно озирнувся на всі боки.
— Весна, пане капітан… — тихо промовив вартовий.
— Так, так… весна…
А весна квапилась. Хоча день був зовсім не сонячний, уздовж тротуарів бігли струмки, із брязкотом падали бурульки, в ринвах гуркотіли льодяні обвали. Дементьєв якось одразу все це побачив і почув. Так, весна працювала з усієї сили, а він?.. Дементьєв поквапливо пішов вулицею. Але на першому ж перехресті зупинився. «Куди я так поспішаю? Куди?.. Треба хоч пообідати».
Кафе «Оріон» було серед рекомендованих німецьким офіцерам. Така рекомендація — теж частина прославленого німецького порядку. Поряд інше кафе — порожнє. А в «Оріоні» вільного місця не знайдеш. Тютюновий дим висить під стелею сизим покровом. Не змовкає гул від розмов. Дементьєв помітив вільне місце за столиком у далекому темному кутку — там сиділи три офіцери. Всі вони були з інженерних військ Тодта. Дементьєв попросив дозволу сісти за їхній стіл. Офіцери, як по команді, мовчки знизали плечима: мовляв, що поробиш, заборонити ми не можемо. Дементьєв сів і заглибився у вивчення меню. Офіцери мовчали. Замовивши, Дементьєв вийняв з кишені газету і почав читати.
— Що цікавого, капітане, знайшли в газеті? — насмішкувато спитав один з офіцерів.
ebooksa