Безумці

Карцов бореться з усіх сил, та марно.

«Акула поряд», — це була його остання думка, перед тим, як він забувся.

З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб — Південний Хрест.

Треба плисти далі.

Він лягає на груди. Перший гребок, і — о чудо! — руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками — вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з"являючись знову.

Він пливе далі. Тепер орієнтир — Південний Хрест.

Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.

Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п"ять чи шість годин, і він досягне мети.

Якби не акула! Думка про неї не відступає.

А її нема.

Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже хоче, щоб вона прийшла. І ось акула.

З глибини до поверхні ковзнула тінь. Вона рухається навскіс, та раптом звернула і кинулася до людини.

Карцов махнув руками над головою, вдарив об воду, пірнув і, завзято гребучи, помчав до акули. Діяв так, наче мав справу із собакою.

Вона й була для нього собакою. Собакою Баскервілів: велика, сильна, в ореолі синіх примарних вогників, така ж чорна і люта.

Акула зникла.

Він знову побачив її, коли сплив.

Вона була на поверхні, але трималася осторонь. Та чи довго?

Треба плисти. Хай акула, хай сотня акул навколо, він все одно повинен плисти на південь, точно на південь!

Тепер рухи його повільні. Він пливе брасом, адже з акули не можна зводити очей. І ще: йому хочеться бути таким же нечутним, як вона, повільним та неквапливим. Акула по повинна відчути, що її злякалися. Хто-зна, що їй заманеться!

Година минає. І ще година.