— Двадцять дев"ять.
— Двадцять дев"ять, — повторює Абст. — На вигляд ви значно старіший. Багато пережили? Що з вами скоїлося?
— Я б хотів запитати… — Карцов зацікавлено розглядає печеру. — Де я?
— Ви у друзів. — Абст простодушно усміхається.
— Це я розумію. Та кому я зобов"язаний порятунком? Я вже зовсім було втратив надію, і раптом… Що це за грот?
— Незабаром довідаєтесь. На все свій час. А поки що запитую я. Отже, ви лікар?
— Я невропатолог.
— І ви німець?
Задавши останнє запитання, Абст бачить: тінь пробігла по обличчі людини, яка сидить перед ним. Руки, що спокійно лежали на колінах, засовалися, пальці так стисли один одного, що побіліли суглоби.
Він повторює запитання.
— Так, я німець, — тихо відповідає Карцов. — Та я мирна людина, і ніколи…
— Як вас звати?
Готуючись до бесіди, Карцов вирішив, що візьме прізвище та ім"я свого шкільного друга.
— Ганс Рейнхельт, — каже він.
— Добре, — мовить Абст. — Отже, Ганс Рейнхельт, у якій частині Німеччини ви жили? Назвіть місто, вулицю, номер будинку. Назвіть близьких сусідів. Мене цікавить усе.
— На жаль, про Німеччину я знаю тільки з батькових розповідей та підручників історії й географії.
— Отже, ви німець, але жили за кордоном?
— Так.
— Емігрант?
— Син емігранта.