Безумці

— Добре, — повторює Абст. — Назвіть країну, що стала вам за другу батьківщину.

Карцов витримує паузу.

— Кажіть же!

— Я з Росії.

— З Росії? — так само спокійно веде далі Абст. — Навіть народилися там?

Карцов киває.

— Німцями були і батько ваш і мати?

— Так.

— І вони живі?

— Мати померла. Батько був живий.

— Був живий… Як це розуміти?

— Його мобілізували до російської армії. Де він, чи живий, мені невідомо.

— А ви самі? — Абст кінчиком язика лизнув нижню губу. — Також служили в їхній армії? Чи служите?

— Вибачте! — Карцов підводиться. — Вибачте, але я не знаю, з ким розмовляю. Ви добре володієте мовою. Краще навіть за мене. Але ви не схожі на німця. Та й звідки тут візьмуться німці, за тисячі миль од кордонів Німеччини!.. Де я? Що ви зробите зі мною?

— Що я зроблю з вами? — Абст обережно гладить папугу, поправляє ланцюжок на його лапці. — Це залежить тільки од вас. Від того, наскільки ви будете відверті у своїх зізнаннях.

— А в чому я повинен зізнатися?! — вигукує Карцов.

— Розкажіть, як ви тут опинились.

— Та…

— Не гайте часу.

Карцов відмовляється. Він уже сказав достатньо. З ним можуть робити все що завгодно, та він не розтулить рота, поки не довідається, де він, що за люди його допитують.