— Досліджено? — здивувався Гленарван.
— Его ж. Така вже моя нещаслива доля. Якщо на Канарських островах раніш за мене побував Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.
— Та невже?
— Достеменно так, — жалісливим голосом ствердив Паганель. — Цей учений саме був на борту французького корвета “Рішучий”, коли той стояв біля островів Зеленого Мису, і він зійшов на вершину, найцікавішу поміж усіх гір архіпелагу — вулкан на острові Фого. То що ж після нього мені тут робити?
— Шкода, дуже шкода, — задумливо мовила Гелена. — Що ж вам тепер робити, пане Паганелю?
Кілька хвилин Паганель мовчав.
— Справді, вам слід було висісти на Мадейрі, хоч там і немає вже вина, — зауважив Гленарван.
Вчений секретар Паризького географічного товариства так само мовчав.
— Як на мене, я б утримався висідати, — сказав майор таким тоном, наче говорив: “Я негайно зійшов би на берег”.
— Любий Гленарване, — заговорив урешті Паганель, — де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?
— О, не раніше ніж у Консепсьоні.
— Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.
— Анітрохи. Як тільки “Дункан” обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.
— Щось мене бере сумнів…
— До того ж, — вельми серйозно вів далі Гленарван, — хіба не однаково, потрапите ви до Ост— чи до Вест-Індії?
— Як це так — однаково?
— А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.
— Он як! — вигукнув Паганель. — Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!
— Крім того, дорогий Паганелю, — сказав далі Гленарван, — золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати — і в Кордільерах, і в горах Тібету.
— А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?