— Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, — мовив Паганель крижаним тоном.
— То чому ж ви його не розумієте? — спитав майор.
— Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, — географ починав нетерпеливитися.
— Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? — майор не втрачав спокою.
— Мак-Наббсе, — втрутився до розмови Гленарван, — ваше припущення неймовірне. Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!
— Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.
— Я нічого не хочу пояснювати, — відповів Паганель, — я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправлявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите — я не маю наміру замилювати вам очі.
Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.
— Що ж це за твір? — спитав він.
— “Луїзіада”, — відповів Паганель, — чудова епічна поема, котра…
— “Луїзіада”! — вигукнув Гленарван.
— Так, мій друже, не більше й не менше як “Луїзіада” великого Камоенса.
— Камоенса! — вигукнув Гленарван. — Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс — португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!
— Камоенс! Португальська… “Луїзіада”… — тільки й міг пробелькотіти Паганель.
В очах йому потемніло, а в вухах залунав гомеричний сміх товаришів, що його тісно оточили.
Патагонець й оком не змигнув. Він спокійно очікував пояснення цієї незрозумілої йому пригоди.
— Ох, я безголовий, ох, я божевільний! — вигукнув нарешті Паганель. — Отаке сталося зі мною? І це не вигадка заради жарту! Це я, я утнув таку штуку! Та це ж вавілонська мішанина мов! Ох, друзі мої, друзі мої! Їхати до Індії й опинитися в Чілі, студіювати іспанську мову, а вивчити португальську! Це вже занадто! Якщо так триватиме й далі, то одного дня, замість викинути у вікно свою сигару, я вистрибну туди сам!
Слухаючи, як картає себе Паганель, і дивлячись, як він сприймає свою кумедну невдачу, не можна було втриматися од сміху. А втім, він перший подав цьому приклад.
— Смійтеся, друзі! — повторював він. — Смійтеся від щирого серця! Ви ще не попосміялись з мене так, як я сам із себе сміюся!
І він так гучно зареготав, як, мабуть, не реготався жодний учений в усьому світі.