Діти капітана Гранта
Загін вирушив у дорогу на зорі, перевіривши спочатку правильність напрямку. Земля, скута корінням дерев і кущів, була надзвичайно тверда; зникли піщані дюни, ба навіть дрібнесенький пил, що його вітер курявою здіймав у повітря. Коні бадьоро йшли крізь високу траву — “паха-брава”, що росте переважно в пампі й дає притулок індіанцям під час грози. Подеколи траплялись водоймища, оточені вербами й місцевими рослинами gugnerium argenteum, які полюбляють сусідство солодкої води. Щоразу зупиняючись в цих місцях, коні пили досхочу, немов прагнучи задовольнити спрагу й на майбутнє. Талькав їхав попереду, оглядаючи кущі, полохаючи “чолінас” — найнебезпечніших гадюк, що вбивають своїм укусом раніш ніж за годину й дужого бика. Спритна Таука стрибала через чагарі, допомагаючи своєму господареві прокладати шлях для коней.
Таким чином, подорожувати цими рівними одноманітними просторами було легко. Природа тут не звеселяла ока; жодного валуна, жодного камінця на сто миль навкруг! Неозора одноманітність, здолати яку, здавалось, несила! Ні гарних краєвидів, ані дорожніх пригод, ані цікавих несподіванок. Треба було бути Паганелем, ученим-ентузіастом, аби знаходити на цій дорозі щось варте уваги, захоплюватись найдрібнішими її деталями. Що ж його тішило? Хтозна. Може, якийсь кущик, може, якась бадилинка. Цього було досить, щоб викликати в нього нескінченні потоки слів і навчати Роберта, котрий залюбки його слухав.
29 жовтня цілий день перед очима мандрівників розгорталась та сама безкрайна однобарвна рівнина. Близько другої години під ногами коней забіліли якісь кістки. Схоже було, що полягла величезна череда, стільки зібралось тут кістяків. Та ці напівзотлілі рештки, побілілі од вітру й часу, не були розкидані навсібіч, як то звичайно буває, коли знеможені тварини падають одна по одній на шляху, а лежали величезною купою. Ніхто не знав причини такого нагромадження кістяків на відносно обмеженому просторі, й навіть Паганель не міг цього пояснити. Тоді він запитав Талькава, і той охоче відповів.
Слова “не може бути”, котрі вихопились у Паганеля, і знаки патагонця, що означали ствердження, збуршіи цікавість мандрівників.
— Що ж це таке? — спитали вони Паганеля.
— Небесний огонь! — відказав географ.
— Як! Блискавка спроможна наробити такого лиха! — вигукнув Том Остін. — Звалити на землю череду в п’ятсот голів!
— Талькав так гадає, і він не помиляється. Грози в пампі справді надзвичайні.
Аби нам не довелось зазнати їхньої люті на собі!
— Сьогодні страшенно пече, — мовив Вільсон.
— Термометр показує тридцять градусів у затінку, — додав Паганель.
— Нема чого дивуватися, — сказав Гленарван. — Мене ніби проймає електричний струм. Напевне, така спека триватиме не довго.
— Ні, ні, — заперечив Паганель. — На зміну погоди не сподівайтеся. Адже на обрії — жодної хмаринки.
— Тим гірш, — сказав Гленарван, — бо коням дошкуляє спека. А тобі, хлопче, не дуже жарко? — спитав він Роберта.
— Ні, сер, — відповів той. — Я люблю жару, це приємно.
— Надто взимку, — глибокодумно зауважив майор, пихкаючи сигарою і пускаючи вгору закрутки диму.
Ввечері зупинились біля занедбаного ранчо — сплетеної з гілок і обмазаної глиною халупи під солом’яною стріхою. Частокіл навкруг ранчо хоч і струхлявів наполовину, проте міг ще захистити коней від нападу лисиць. Їм несила заподіяти коням жодної шкоди, але хитрющі тварини перегризають недоуздки, й коні тоді втікають.
За кілька кроків від ранчо видовбано яму, що правила, мабуть, за кухню — в ній ще лежали купки захололого попелу. Всередині ранчо був ослінчик, убоге ложе з бичачої шкіри, казан, рожен і чайник, щоб варити “мате”. Мате — напій із сушеного листя, широко вживаний у Південній Америці, так би мовити, індіанський чай. Його п’ють, як і всі американські напої, крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував кілька кухлів цього питва, котре дуже прикрасило звичайну вечерю мандрівників і викликало загальний захват.
Наступного дня, 30 жовтня, сонце зійшло в гарячій імлі й затопило землю палючим промінням. Пекло немилосердно, а на рівнині годі було й шукати будь-якого холодка. Однак мандрівники так само мужньо прямували на схід. Часто-густо дорогою траплялись величезні череди й отари; не маючи сили пастися в таку спекоту, тварини ліниво попростягались на землі. Не було видно жодного охоронця, жодного пастуха. Стерегли худобу самі лише собаки, призвичаєні задовольняти спрагу овечим молоком. Рогата худоба тут має лагідну вдачу й не відчуває тої інстинктивної відрази до червоного кольору, яка властива її європейським родичам.