— Це, мабуть, тому, що вона випасається на республіканській паші, — сказав Паганель, вельми задоволений із свого дотепу, дещо, може, надто французького.
Після полудня верхівці, втомлені одноманітністю краєвиду, помітили деякі зміни в природі пампи. Злакові рослини попадалися вже зрідка. Їхнє місце заступили миршаві реп’яхи й велетенські чортополохи футів до дев’яти заввишки, здатні ущасливити віслюків усієї земної кулі. Тут і там виднілись купки низенької “чанари” й всілякі чагарі з темно-зеленими колючками. — дорогоцінні рослини засушливих ґрунтів. До цієї місцини волога, що зберігалась в глинистому ґрунті, живила пасовища, й трава росла буйна, розкішна. Але тут трав’яний килим раз у раз світив лисинами, в багатьох місцях стерся чи витолочився, й скрізь виглядала оголена земля, виявляючи свою вбогість. Це були ознаки посухи, що дедалі зростала, й Талькав звернув на них увагу своїх супутників.
— Як на мене, в цій зміні немає нічого прикрого, — зазначив Том Остін. — Трава, куди не глянь, трава, — од цього врешті може занудити.
— Це так, але де трава, там і вода, — відповів майор.
— О, нам води не бракує, — озвався Вільсон, — та й дорогою, напевно, надибаємо якусь річку.
Якби Паганель чув цю розмову, то не обминув би повідомити, що поміж Ріо-Колорадо й горами аргентіпської провінції річки трапляються зрідка; але він саме пояснював Гленарванові одне явище, на котре той звернув його увагу.
З деякого часу в повітрі відчувався дух паленини, однак до самого обрію ніде не видно було вогню. Жодний димок не вказував на якесь далеке пожарище. Отже, не можна було пояснити це диво якоюсь природною причиною. Згодом пах горілої трави так подужчав, що здивував усіх, крім Паганеля й Талькава. Вченому ніколи не завдавало труднощів розкривати таємниці природи, і він залюбки відповідав своїм друзям.
— Ми не бачимо вогню, — сказав він, — але чуємо дим. Однак диму без вогню не буває, і це прислів’я слушне так само в Америці, як і в Європі. Отже, все ж таки десь горить, але в цих пампах поверхня така гладенька, що повітряні течії ніщо не зупиняє, і часом дух горілої трави можна чути за сімдесят п’ять миль.
— Сімдесят п’ять миль? — перепитав недовірливо майор.
— Атож; додам лише, що такі степові пожежі ширяться на чималі простори й досятають частенько великої сили.
— А хто ж підпалює прерії? — спитав Роберт.
— Інколи блискавка, якщо трава дуже висхла від спеки; а часом самі індіяни.
— Навіщо?
— Вони кажуть — не знаю, чи це має підставу, — ніби після пожежі в пампі злаки ростуть краще. Можливо, це засіб поліпшити ґрунт добривом у вигляді попелу. А я гадаю, що призначення цих пожарищ — знищити мільярди кліщів, котрі дошкуляють худобі.
— Але такий енергійний спосіб може коштувати життя деяким тваринам, що блукають у степу, — зауважив майор.
— Буває, яка худоба й згорить: але що це може важити, коли їх така сила!
— Я про них не піклуюсь, то справа індіянів, — мовив майор, — я турбуюсь за тих, хто подорожує пампою. Адже ж трапляється, що полум’я наздожене їх і захопить?
— Аякже! — вигукнув видимо потішений цим припущенням Паганель. — Часом це буває, і я не від того, щоб помилуватись таким видовищем.
— Оце достоту наш учений, — мовив Гленарван, — заради науки він ладен сам згоріти живцем.
— Таж ні, дорогий Гленарване, але ми всі читали Купера, і його Нетті Бампо навчив нас, як врятуватися, коли насувається полум’я. Треба лише вирвати навколо себе траву по радіусу в кілька туазів. Це дуже просто. Тому я не боюся пожежі, навпаки, я палко її закликаю!