— Це, Рудольфе Рудольфовичу, ваша справа. А для мене ясно одне: ми їдемо шукати соболиний рай в Сурунганських горах, про які розповідав, а може, й писав Іван Хомич Феклістов. І край!
— А яка дорога веде до того раю?
— Жодна. Як і завжди, до землі обітованої ведуть лише вузенькі стежечки, перегороджені найрізноманітнішими перепонами. Влітку й восени за нормальних умов нікому не спаде на думку подорожувати там.
— А старий геолог ходив туди в будь-яку пору року.
— Ну, на це був здатний лише Феклістов. Але він вирушав туди не сам. Геолога супроводжував його друг Хатангін, досвідчений тунгуський мисливець. Тепер Хатангіна вже нема в живих, а з того часу, як помер Іван Хомич, у тайзі дещо змінилося. Адже відтоді минуло більше двадцяти років. Орлов там теж був. Здається, навіть двічі, але завжди взимку, коли замерзали ріки, річечки та мочари. Він їхав на санях, а частину дороги проходив на лижах. Орлов розкаже вам про всі подробиці.
Того ж вечора Родіон Родіонович докладно розповів нам про свої подорожі до Сурунганських гір. У нього була хороша пам"ять; старик звертав увагу на непрохідні місця, переходи, броди, мочари, стрімкі урвища, хащі, буреломи. Проте він підкреслив, що всі ці дані стосуються подорожі взимку, і не приховував свого побоювання, що на початку осені нам навряд чи пощастить подолати таку тяжку путь.
Олег Андрійович спершу занотовував дані, які повідомляв Орлов, потім раптом закрив зошит. Якусь мить він мовчки дивився на старика, потім почав зосереджено терти рукою чоло. Глянувши на Орлова, він тихо промовив:
— Я сподівайся, Родіоне Родіоновичу, що ви проведете нас…
— У нас не сходяться строки, хлопче. Про подорож була мова, це правда. Але ж ти не сказав мені, голубе, що збираєшся зараз, під осінь. На санях я ще зміг би, але в сідлі, а часто навіть пішки — куди вже там мені…
— Чому — пішки?
— Бо ти скалічив би коня на урвищах, утопив би його у болотах, поламав би йому ноги й розпоров живіт об гострі брили, яких серед високої трави вороний не може помітити.
— А хто ж тоді нас поведе? — спитав Олег, не зводячи очей з губів старого мисливця.
— Про це ми порадимося з Андрієм Петровичем.
Чижов не наважувався взяти на себе керівництво експедицією, оскільки ніколи не доходив до самих Сурунганських гір. Він полював колись, та й то взимку, на Лосячій гриві, але ті горби лежать майже на половині путі.
— В усьому селі не знайдете людини, — запевняв він, — яка могла б ручитися, що доведе вас туди цілими й здоровими. Мій брат Тит радив пошукати провідника серед евенків. Завтра я з ним поїду туди.
Олег дуже хвилювався, сумніваючись, чи взагалі пощастить здійснити заплановану подорож. Наступного дня обидва брати поїхали, і він ніяк не міг дочекатися їхнього повернення. Я ловив харіусів у річці на самому краю села. Олег був зі мною. До нас приєдналася також внучка Орлова. Ледве вгледівши Олега, вона розсміялася і докірливо вигукнула:
— Що це ви вовком дивитесь? Вам зовсім не до лиця. Гляньте-но тільки на нього — перші ж труднощі зіпсували дитині настрій. Не може дочекатись, коли вже він, нарешті, вирушить у путь. Сподіваюсь, ви не думаєте, що в тих горах живуть жар-птиці? А коли гадаєте, що в тайзі їздять, як по Невському проспекту в Ленінграді, то помиляєтесь.
— А що ви знаєте, Тамаро, про наш Невський проспект?
— Певно, більше, ніж ви, Олегу Андрійовичу, про нашу тайгу. Від Адміралтейського стовпа і до самісінького Московського вокзалу пам"ятаю майже кожен будинок.
— У такому разі ви перемогли. Але звідки можете ви так добре знати Ленінград?
ebooksa