— Знаю, та ви саме були в той час у Москві.
Чижов заспокоївся й почав розпитувати Єменку про дорогу. Хлопець твердив, що його дід у деяких місцях зробив позначки.
Олег розгорнув на столі карту й попросив зоотехніка показати дорогу. Але Єменка махнув рукою:
— Що ви мені, товаришу, показуєте карту! По ній ми нікуди не дійдемо! Бачите ось це біле місце? Оце і є місцевість навколо Сурунганських гір. Вона взагалі ще не нанесена на карту.
Олег похитав головою й запитав, чи водяться в тому районі звірі і зокрема ведмеді.
— Ведмеді є, — цілком байдуже відповів Єменка. — За Чорною гривою щодня зустрічаємо по три чи навіть по чотири клишоногих.
Далі почали говорити про можливості полювання, і розмова затяглася до пізньої ночі. Ми планували, що наша подорож триватиме шістнадцять-вісімнадцять днів. Важкий перехід протягом такого часу витримає не кожна конячина. І всі розуміли, що добір коней — справа дуже відповідальна. Важливо було, щоб кінь знав тайгу і мав необхідні фізичні якості, хорошу вдачу, кмітливість, щоб він умів ходити вузенькими стежечками на стрімких схилах і кам"янистих байраках, долати мочари, щоб не лякався несподіваних перешкод. Життя мисливця залежить іноді навіть і від ходи його коня.
Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.
— А скільки, власне, їх треба? — спитав Олег.
— Щонайменше півдюжини, — відповів Родіон Родіонович.
— Півдюжини? — здивувався геолог. — Це, мабуть, забагато.
— А ти полічи: вас їде п"ятеро, та й для вантажу — палаток, інструментів, і харчів — треба двох в"ючаків.
— Наскільки я вмію рахувати, — втрутився я в розмову, — нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п"ятий.
— Відгадайте, — промовив Чижов.
— Невже Родіон Родіонович таки не втримався? — не знав, що й думати, Олег.
— Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.
— Заступника? Хто б це міг бути? — Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.
Тим заступником була Тамара.
Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.
— Ну що мені з нею робити? — скаржився Орлов. — За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.
ebooksa