— Я знаю багато чого про вашу північну перлину. Адже я там вчилася.
— В Інституті народів півночі?
— Так, і тепер я вчителюю в евенківській національній школі.
— Виходить, мені треба повчитись у вас, щоб знати тайгу так, як ви знаєте Ленінград.
— Навряд чи у вас вистачило б на це терпіння. Принаймні зараз, перед подорожжю до Сурунганських гір ви не можете ним похвалитися.
— Це залежить від учительки, бо… — втрутився було я в розмову, але тут же замовк, тому що раптом в мене почала клювати риба. Я підчепив величезного харіуса, і вудлище зігнулося мало не в дугу. Рибина намагалася досягти протилежного берега й сховатися там у сплетенні коренів. Олег і Тамара увірвали розмову й напружено спостерігали боротьбу харіуса за волю й життя.
— Він перерве вам волосінь або зламає вудлище! — кричала Тамара.
— Не зламає! — заперечив Олег. — Вудочка пружна. При її виготовленні все було розраховано за формулою пружності, тобто здатності матеріалу повертатися до вихідного стану, коли перестає діяти сила, що тимчасово змінювала його форму. Отже, в даному разі рибина тягне з силою, яка дорівнює вазі її тіла та рушійній силі м"язів, і…
Тамара розсміялась так голосно, що маленькі рибки на мілині злякалися й іскорками розсипались по водяній гладіні. Тим часом мені пощастило затримати харіуса в невеличкій ковбані, а потім вивести на мілину. Не довго думаючи, я кинувся в річку і в сачку виніс сріблясто-перого красеня на берег. Тамара була в захваті.
— Чудово! — кричала вона. — Видно одразу, що ви розумієтесь на цій справі. Я теж рибалю, але такого з своєю горіховою вудочкою нізащо не змогла б зробити.
— От бачите, тепер знов у науку треба було б іти вам, — підсміювався Олег.
— То й що ж, і пішла б. Вчитися ніколи не пізно, до того ж мені й не довелося б вивчати різні складні формули пружності та вираховувати рушійну силу м"язів риби. Ходімо, теоретику, не будемо заважати рибалці.
Олег з радістю задовольнив бажання Тамари; вони обоє помалу пішли вздовж берега й незабаром зникли.
Коли ввечері я з багатим уловом повернувся в село, питання про експедицію до оптованого краю соболів було вже вирішено. Внук Хатангіна, молодий зоотехнік евенк Єменка Наминки, погодився провести нашу експедицію аж до Сурунганських гір.
Єменка ще хлопчиком часто супроводжував свого діда, і згодом сам став найкращим мисливцем у стійбищі евенків.
Хлопець одразу ж завоював нашу симпатію. Він був високий на зріст, плечистий, з його привітного обличчя не сходила ледь помітна усмішка. В нього було довге, густе чорне волосся, і, мабуть, саме тому Чижов прозвав Єменку «оленячим диригентом».
Єменка краще, ніж будь-хто, знав найвіддаленіші закутки пралісу, тому що, розшукуючи місця, де водились плямисті олені, він пройшов тайгу вздовж і впоперек. До Сурунганських гір молодий евенк кілька разів ходив з дідом Хатангіном, а одного разу навіть вирушив у путь самостійно. І під час цієї подорожі він нібито помітив сліди великого стада диких кабанів та їхнього грізного пастуха — страхітливого амби.
— Що! Ти помітив сліди тигра? — здивувався Чижов. То, мабуть, тобі, диригенте, тільки здалося.
— Андрію Петровичу, ти ж добре знаєш — я не цвіркун, який бринькає на своєму крилі, уявляючи, що він грає в оркестрі народних інструментів. Я бачив сліди амби. Я йшов по його слідах і роздивлявся дуже пильно, саме так, як учив мене дід. Але раптом полив дощ, тигр перейшов на скелясті місця, й сліди зникли.
— Чому ж ти мені не сказав? Ти ж знаєш, що я давно вже гострю зуби на тигра?
ebooksa