Бриль підвівся і сказав вагомо:
— Мене обрав головою ради народ. Нехай він мене й судить, а вашого трибуналу не визнаю.
— Не потребуємо вашого визнання, підсудний. — Грунтенко нахилився до козаків, які статечно сиділи на стільцях, удав, що вислуховує їх, потім підвів руку, запрошуючи до тиші, й проголосив:
— Військовий трибунал засуджує голову Краснопільської селищної ради Бриля Петра Власовича до розстрілу. Вирок виконати негайно.
— Поспішаєте? — посміхнувся голова. — Навіть не дали мені останнього слова. Вигадали комедію, вважаєте, люди вам повірять? На ніч захопили владу й вистави влаштовуєте! А вся влада ваша годинна, не пішов за вами народ, от і лютуєте… Шкода, — махнув рукою, — обвели мене навколо пальця, а то б не одного гада поклав і живим не дався б. Та що вдієш — стріляйте! — Рвонув сорочку на грудях і посунув просто на трибунал.
Грунтенко почав витягати з кобури наган, але голова обійшов його й став спиною до вогнища.
— Розстрілюйте тут, — мовив голосно. — Хочу дивитися людям у вічі!
Хтось у натовпі заголосив, почулися вигуки, і Грунтенко збагнув: справа починає набирати небажаного характеру. Тицьнув пальцем у Чмеля, дорікнув:
— Ну, чого зволікаєш?
Микита вихопив з кишені наган, стрілив, майже не цілячись, постріл прозвучав глухо, наче з дитячої хлопавки, та коліна в голови зігнулися, і він упав спиною у вогнище.
— О господи, згорить же людина! — у розпачі вигукнула якась жінка. — Й поховати не зможемо!
— Відтягнути його, — наказав Грунтенко: вирішив не дратувати людей, бо так добре розіграна сцена суду могла обернутися проти загону. — Трибунал переходить до розгляду справ інших злочинців. — Він знову удав, що перешіптується з козаками, і оголосив: — У зв’язку з тим, що головного більшовика розстріляно, трибунал вирішив пом’якшити долю інших і покарати тридцятьма батогами кожного. — Посміхнувся злостиво й додав неофіційно: — Аби знали, сучі сини, своє місце її більше не горлала за червоних. Однак, якщо не припинять свою антидержавну діяльність, до них будуть вжиті суворіші методи покарання.
Збагнувши, що розстрілів більше не буде, натовп зітхнув полегшено. А Грунтенко, відчувши цю зміну настрою, вигукнув:
— Хай живе УНІР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою!
Чекав: хтось обов’язково відгукнеться, проголосить “слава!”, та люди мовчали, й Грунтенко з прикрістю подумав: є ж у натовпі свої люди, тон же Семен Калістратович з однодумцями, та про всяк випадок промовчали — бояться, не певні в силі свого війська.
Але чи вірить він сам?
Визнав: сумніви мучать і його самого. Коли б мав можливість улаштуватися якось по-іншому, мабуть, зрікся б цього небезпечного способу життя, бо шансів вижити в них обмаль. А якщо чесно, то без закордонної допомоги жодного. Аби протриматись хоч літо та осінь, до морозів, а там гаплик. От повернеться прапорщик Вовк, доповість, що робиться у Варшаві, тоді, зваживши на всі обставини, й треба приймати рішення. Можливо, збройно пробиватися через кордон. Але у Польщі без грошей їй піщинка, жалюгідний жебрак, ніхто навіть не гляне на тебе. Отже, поки є можливість, слід подбати не лише про майбутню Україну, а й про себе, бо хоч би що там, а своя сорочка ближча до тіла.
Зрештою, чого він так піклується про майбутнє України? Україну без більшовиків та совдепів? Принаймні перед самим собою лицемірити негоже тому, що тепер у нього нема ніяких перспектив, якщо ж владу візьме Петлюра або Тютюнник, бути йому щонайменше полковником. Або відкриє свою приватну клініку в Києві й загрібатиме гроші лопатою…
Проте, виявивши гнучкість, розум і діловий сприт, можна непогано влаштуватися і в Польщі. Аби золото!
Лише думка про це поліпшила Грунтенкові настрій. Вже трохи має, ніхто не знає цього, навіть Длугопольський, той захоплений ідеєю повстання на Волині, що ж, отаманові слід підтакувати й спрямовувати його енергію в потрібне річище. Час їх розсудить…
ebooksa