“До Парижа я б ще раз з’їздив, — відповів тоді Вовк Павловському. — Сподобалося мені там, магазини шикарні й дівчатка вродливі крутяться. Там, якби гроші, можна пошикувати”.
“Будуть гроші, — упевнено пообіцяв Богдан Юліанович. — Справи наші йдуть угору, а за все треба платити, от і примусимо декого не скупитися”.
“Скоро журнал з-за кордону прийде, — повідомив Вовк, — варшавським каналом. Наказано поширити негайно, використавши відомих вам членів організації”.
“Овва, організації! — удав здивування Павловський. — Якої організації? Видають бажане за дійсне, а якщо розібратися…”
“Вакар сказав, — перебив Вовк, — що статтю, яку ви передали для “Нови”, схвалено. Її видрукують у першому номері. Просили, аби професори, з якими ви зв’язані, повідомили про реакцію на журнал і на статтю окремішньо”.
“Базікало цей Вакар. Пустодзвін і базікало. Колись ми таких, як він, до секретної роботи і на гарматний постріл не підпускали. Однак на безриб’ї і рак риба”.
Вовк у душі погодився з думкою Павловського про Вакара, проте визнав за можливе заперечити:
“Наскільки я зрозумів, і ви, і я працюємо на цю організацію. Навіщо ж гудити її? Усе ж якийсь шанс якщо й не звалити червоних, то хоч би нашкодити їм”.
Павловський подивився на Вовка уважно й мовив серйозно — Петро збагнув, що Богдан Юліанович уперше був з ним гранично відвертий:
“От заради цього й живу на світі!”
Тепер, сидячи на возі, Петро раптом подумав: а для чого живе він? Власне, міг би відповісти відразу, ні на йоту не схибивши проти совісті: заради перемоги світової революції. Аби побачити, як об’єдналися пролетарі всіх країн. Якщо ж не доживе до цього світлого майбутнього, то хоч наблизить його. І в разі потреби умре за велику пролетарську справу.
Звичайно, нікому не хочеться вмирати. Он як гарно на світі: білі хмарки застигли на синьому небі, курява здіймається за возом, дзвенить десь у височині жайворон і пахне достиглим житом. Життя дивовижне й чудове, та кожна справжня людина тому й зветься справжньою, що має обов’язки й переконання, тобто свою людську честь, і ставить цю честь над усе.
Дорога повернула до лісу, вони проїхали версту узліссям, і за поворотом відкрилися перші хати Високої Печі.
— Слава богу, дісталися. — Візник зняв кашкета й перехрестився широко й полегшено.
— Бавляться на дорогах? — запитав Вовк.
— Давно не чути, та все могло статися.
— Що в тебе візьмеш? Мішок із збіжжям?
— А коня? — заперечив візник. — Мерин, бачиш, справний, а коні зараз у ціні.
“Коні завжди в ціні, — подумав Вовк. — Це тепер автомобілі й трактори замість коней вигадали, та коли ще нароблять тих машин, і невідомо, що з цього вийде. Спробуй на тракторі з усім впоратися… Ну, зорати чи посіяти, ще можна заборонувати поле, а як сіно з лугу привезти, коли там не дорога, а стежина? І не будеш город біля хати трактором орати — там йому й повернутися ніде”.
— Куди вам? — запитав візник.
ebooksa