Меланін почастувала їх домашньою ковбасою у смальці, й Вовк, не кривлячи душею, вирішив: це значно смачніше за паризькі устриці, не кажучи вже про жаб. Та й хто їх справді їстиме? Он кумкають у ставку за церквою, аж у попівському домі чути, виловлюй сотнями й тисячами, але ж люди з голоду пухли, а жаб не їли.
А може, це й неправильно, подумав. Може, це просто сила традиції, усталеності, зрештою забобон, кажуть, китайці їдять навіть змій.
Наситившись, Вовк мовив безцеремонно:
— Поспішаю я, отче, то звеліть запрягати.
— Усі тепер поспішають, — відповів отець Леонтій безтурботно. — І набридла вже мені ця поспішливість. Підіть у церкву, помоліться господу богу, свічку поставте. За щасливе повернення, хіба велика ціна? Не чекав я на вас, прапорщику, й коня матиму тільки під вечір.
— Шкода, — засмутився Вовк, — бо волів би швидше здибатися з отаманом.
— Нікуди не дінеться від вас отаман… — Отець Леонтій поколупав сірником у зубах. — Сидить Длугопольський останнім часом тихо, бо червоні кавалеристи стали напосідати. Слава богу, тільки полк бердичівський, але ж, ходять чутки, скоро до червоних прийде підкріплення.
— Базікають, — заперечив Вовк, — більшовики самі такі чутки й розпускають. А під Коростенем у лісах армію нашу створено, чули?
— Та начувся, слава богу… — Позіхнув отець Леонтій. — Ви як хочете, а я перепочину…
Вовк полишив священика вдома, а сам подався до церкви. В ній було порожньо, пахло ладаном, і перед вівтарем горіли дві самотні тоненькі свічечки. Петро придбав точно таку ж і поставив свою поруч палаючих — тепер стала трійця, й Вовк не без іронії подивився на себе збоку. Ото б побачив Мальцев — реготу й розмов вистачило б на місяць…
Вийшовши з церкви, Вовк понишпорив попівським подвір’ям — нічого особливого не знайшов: звичайна садиба заможного селянина, й тільки в сараї стояла міцна й змащена бричка — впрягай коней, став кулемет, за кілька хвилин маєш тачанку. Обдивившись її, Вовк дійшов висновку, що у святого отця десь має бути й кулемет. Ось тобі й звичайний сільський парох, який полюбляє домашню ковбасу й мріє про Ейфелеву вежу — контра клята, й треба попередити волинських чекістів, щоб не спускали з нього очей, а при нагоді зробили обшук. Хоча, вирішив, тепер зарано: цей хитрий піп може унюхати щось: згорнеться, мов їжак, і виставить колючки — спробуй до нього присікатись. Цього пронозу треба спіймати на гарячому, аби були неспростовні докази, тоді не вивернеться.
Отець Леонтій вийшов на ганок, коли сонце повернуло на спадень — у розстебнутій на грудях сорочці, рожевий від сну й з припухлими повіками. Вовк нетерпляче посунув до нього, та священик солодко позіхнув, прикривши рота долонею, й зупинив його:
— Ти, прапоре, не поспішай, відчуває моя душа: нікуди тобі не доведеться їхати. Почекаємо до вечора, навіщо коня задурно ганяти?
— Щось у вас, отче, сім п’ятниць на тижні…
— Бо я розумний, юначе, і вмію розмірковувати. Позавчора Микита Чміль з Бердичева проскочив — раз. А для чого йому з Бердичева на Трощу через Високу Піч? Це все одно, що з нашого села до Києва через Вінницю. Друге: бачив я сьогодні на заутрені у храмі одного чоловіка — Зубченком зветься. Не підійшов до мене, нічим не виказав себе, а він у Длугопольського наче розвідником, то я гадаю — заскочив до Високої Печі роздивитися, чи нема, бува, небезпеки. Одне виходить: загін десь поблизу… Хочете, закладемось?
— То чому ж ви, отче, не розповіли все це мені за обідом?
— А ти, прапоре, міг би на мою логіку плюнути чи сумніву піддати. І коня б вимагав швидше. Я б тобі коня, звичайно, дістав, та сон би мій післяобідній гавкнув…
— Ну, отче, — у захопленні закотив очі Вовк, — ну й артист! Вам би до Києва у театр Соловцова!
— Я й до Соловцова можу, і в оперу… — самими очима посміхнувся отець Леонтій. Набрав у груди повітря і проспівав несподівано гучним і чистим басом: — О, дайте, дайте мені свободу!..
— У вас, отче, — розвів руки Вовк, — чого-чого, а свободи… Бджоли, сад, храм божий…
ebooksa