— Пане отамане, — почав чітко, — дозвольте доповісти…
— Облиште, — зупинив його Длугопольський. — Давайте без казарми, прапорщику. — Опустився на вільний стілець, вказав Вовкові на місце поруч. — Сідай, Володимире Антоновичу, погомонимо без свідків.
— Ну? — тільки й запитав Грунтенко, втупившись у Вовка.
— З вашим паролем я вийшов у Києві на чоловіка, котрий працює як на нас, так і на ще одну підпільну організацію з центром за кордоном, — повідомив Вовк. — Богдан Юліанович Мухін, вельми поважний і розумний чоловік. З пакетом від нього перейшов кордон і потрапив у Варшаву. Там найперше зустрівся з представником “двуйки”, який і забрав у мене документи.
— “Двуйка” свого не впустить, — ствердив Длугопольський, а Грунтенко нетерпляче махнув рукою.
— Ну? — підігнав.
— Цей же офіцер “двуйки” наступного дня зв’язав мене в полковником Ступницьким.
— А генерал-хорунжий? — занетерпеливився Длугопольський.
— Мушу засмутити вас: Юрій Йосипович фактично полишив справи…
— Як так? — вирвалося в Грунтенка.
— Надпоручник Радловський пояснив мені, що на польський уряд натиснула Совдепія, і Центральний штаб розпущено. — Вовк побачив, як витягнулося обличчя в Длугопольського, як забігали очі в Грунтенка, й сказав: — Мені неприємно повідомляти погані новини, панове, та що вдієш. Маємо дивитися правді у вічі. Генерал-хорунжий здався, він переїхав до карпатського містечка Косова й відкрив там ресторацію.
— Не може бути! — вихопилося в Грунтенка. — Яка ганьба!
Длугопольський підхопився зі стільця, ступив кілька кроків.
— Зрадник! — видихнув важко. — Генерал-хорунжий Тютюнник зрадив свій народ!
— У нього не було іншого виходу, — сказав Вовк. — І це пояснив мені полковник Ступницький.
— Що ж він сказав? — зацікавлено запитав Грунтенко.
— Сам Симон Васильович ще не отямився після розгрому корпусу генерала-хорунжого, — повідомив Вовк холодно. — Я зрозумів, що головний отаман деморалізований. Вибачте за різкість та відвертість суджень, але кажу правду. Якщо систематизувати розмову з полковником Ступницьким, то його рекомендації зводяться ось до чого: припинити або пригальмувати активні дії повстанських загонів на Україні і вичікувати до особливого розпорядження.
Длугопольський постукав себе кулаком по чолу.
— Чи розуміє цей полковник, — вигукнув з гіркотою, — що таке очікувальна позиція в наших умовах? У мене що, теплі казарми, стайні для коней, фураж?..
— Чекай, — перебив його Грунтенко, — прапорщик ще не закінчив…
ebooksa