А сама подумала: “Ні, цього не може бути, й мої здогадки несправедливі. Не може мій батько вчинити так!”
— Хочу сказати, дочко, що поберегтися тобі треба.
— Мені — що? А на Сергія в бандитів руки сверблять.
— Уже кажеш: бандити… А то люди, дочко, такі, як Боровий чи пів Насташки…
— Зараз ще Миколу згадаєш.
— А чому б і не згадати? І Якубовича, чоловіка свого, обізвала бандитом!
— А він, тату, бандитом і був. Дітей у Григорівському ставу хто топив? Зовсім маленьку дівчинку?
— Потреба, значить, виникла, дочко.
Фрося випросталася.
— Якщо у людини може виникнути така потреба, — одповіла, — то вона вже людиною не зветься. Навіть звір убиває лише тому, що голодний, а своїх ніколи не зачепить.
— Облишмо цю розмову, дочко, бо вона мені неприємна.
— А мені, гадаєш, приємна?
Іван Іванович відсунув порожню миску.
— Усе? — запитав, щоб перевести розмову на інше.
— Котлети ще…
— Давай, котлети в тебе смачні, смачніші за ресторанні. Гольдройз казав: нехай мого кухаря навчить.
— Задурно не вчитиму, — усміхнулася Фрося.
— І правильно, — пожвавішав Іван Іванович, — нехай Гольдройз платить, не скапцаніє, пика зажерлива.
— Компаньйон же ваш…
— Кумпанія одна, а гроші нарізно, — пояснив Іван Іванович і начебто ненароком запитав: — А твій де?
ebooksa