Вистежував бандит і йшов назустріч… Певно, з банди, на яку полює тепер Сергіїв полк. Отамана Длугопольського банда і, може, Сергій сьогодні знищить її! Ото була б радість, остання велика банда в тутешніх краях, і на що вони сподіваються?
Сергій, як завжди, озирнувся від хвіртки, й Фрося посміхнулася йому. Не помахала рукою, просто посміхнулася, вона не прощалася з ним, Сергій завжди був з нею, хоч і ганявся за отаманом по навколишніх селах — для чого прощатися, коли все одно він тут, біля серця?
За ворітьми заіржав кінь, і Фрося уявила, як затанцював під Сергієм вороний красень. Не кінь, а Сергіїв товариш і друг — збереже й в разі потреби винесе з бою.
“Не треба, — ледь не заплакала, — не треба виносити з бою, і хай сьогодні цей бій буде останній, нехай пошматують червоноармійські шаблі бандитів — до останку!”
Подумавши так, Фрося й справді повірила, що саме сьогодні кавполк розтрощить бандитів, і на серці в неї полегшало. Почала перебирати яблука, бо хотіла зварити компот — вона поставить його у погріб, а завтра чи післязавтра, коли чоловік повернеться з перемогою, вона піднесе йому повний кухоль, холодного й солодкого, солодшого, ніж насправді, бо найсолодше в житті — з рук коханої.
Грюкнула хвіртка. Повернувся батько — йшов стежкою від хвіртки, видно, втомлений, бо човгав підборами, не йшов, а плуганився, й щось буркотів собі під ніс. Фрося визирнула з літньої кухні, батько помітив її, посміхнувся, зупинився, зняв кашкета й запитав:
— Сама?
— Сергій щойно від’їхав.
— Куди?
— Певне, бандитів ловити.
— Розумний дуже! — зненацька вихопилося в батька. — Та й вони не дурні!
— Скажете таке… І на що той отаман сподівається? Ідіть сюди, тату, краще вас борщем нагодую.
“Дурепочко ти моя, — замилувався дочкою Іван Іванович, — на таких, як твій батько, отаман і розраховує. Без них би йому давно кінець…”
Сів на підсунутий дочкою стілець, відчув, як смачно пахне борщ, і подумав: життя все ж не таке вже й погане, як уявлялося зранку, коли прибіг на базар Чміль — без кашкета, засапаний. У Івана Івановича аж серце тенькнуло — невже невдача? Відкликав убік, а Микита й каже:
“Той червоний командир, либонь, чаклун, і куля його не візьме. А може, просто випадок?.. Півсекунди не стачило, оступився я, чи що, але вибив він у мене з руки нагана й слава богу, що сам промахнувся… А я через паркан — і втік…”
Іван Іванович тільки й пам’ятає, що руки в нього затрусилися. Дивився на Микиту, ще не вірячи, і запитав:
“Ти що, здурів?”
“Не здурів я, добродію, а так сталося. Тобто невдача…”
Але Іван Іванович уже усвідомив, що програв. Точніше, не зовсім програв — таке можна й пережити. Сказав, втупившись у Чмеля вимогливо:
“Вертай десять червінців!”