Але побачив Фросю, й відлягло від серця. Почув запах борщу, й зовсім зробилося добре, наче вони ще в Почуйках, ще жива Євдокія, а Фрося зовсім маленька, і Євдокія насипає йому борщу, присуває повну таріль пампушок, а він сидить у світлиці, скинувши чоботи, у самих вовняних товстих шкарпетках, вільно простягнувши ноги. І все в нього добре, бо землі навколо Почуйок — його, і млин — його власний, і всі люди, навіть у Насташці, йому кланяються й дякують за ласку.
Боже, які благословенні часи були…
Але й тепер — нівроку, тільки цей проноза Чміль підвів…
Однак, подумав, справа ця поправима й треба буде найближчим часом навести цього червоного командира на засідку, обміркувати все з Длугопольським чи Грунтенком — солідні люди, розумні й кмітливі, не те, що той недолугий Чміль, вони разом врахують усе до дрібниць, і цей червоний полковник потрапить під кулеметну чергу… Загине смертю хоробрих, ховатимуть його з військовим оркестром, а над могилою дадуть залп із гвинтівок.
Іван Іванович зримо уявив, як червоноармійці підводять дула гвинтівок, почув гучний залп і заспокоївся.
Є бог на світі, і він зглянеться на його молитви.
— Смачний борщ, дочко, — сказав і кинув ніжний погляд на Фросю.
— Тобі мій борщ завжди смакує.
Іван Іванович хотів сказати, що йому смакує все, зготоване доччиними руками, та чомусь постидався: все ж сьогодні він завинив перед нею, щоправда, не зовсім завинив, а якщо вже розібратися, то й зовсім не завинив, та все ж якийсь камінь лежав на серці, і він змовчав.
— А Сергія сьогодні хотіли вбити, — раптом сказала Фрося.
Іван Іванович поклав ложку й запитав, підвівши на дочку погляд:
— Убити?..
— Якийсь бандит намагався застрелити його.
— Він червоний командир і щоденно ризикує.
— У бою, — заперечила Фрося, — а то просто на вулиці, отут поблизу, і Сергій чудом врятувався.
“Не чудом, — хотілося відповісти Івану Івановичу, — просто у Чмеля виявилась кишка тонка, а твій Сергій — пестунчик долі…”
— Якщо вже почали стріляти на вулицях міста… — невизначено протягнув Іван Іванович.
— Що маєш на увазі?
Ще зовсім недавно Іван Іванович пояснив би дочці: це дуже добре й свідчить про народний опір совдепам, але сьогодні з Фросею треба було розмовляти вже зовсім іншою мовою, тож Іван Іванович промовчав. Проте Фрося зрозуміла його по-своєму, якась тінь майнула її обличчям, вона пильно втупилася в батька й перепитала:
— То що хочеш сказати?