Однак той посміхнувся зневажливо, та й одповів також зневажливо:
“Не вийде, шановний, завдаток не вертають. Я ці червінці заробив чесно, бо ще б мить — і дістала б мене червоноармійська куля”.
“Угода яка була, — спробував ще раз Іван Іванович, знаючи: не бачити йому своїх червінців, — угода була покласти комполку, чи не так?”
“А я не заперечую, однак ви, добродію, мали мені ще десять червінців заплатити, то я їх не вимагаю, витрачайтеся на щось інше… А тепер переховайте мене десь на день — два, бо, можливо, мене в Бердичеві вже шукають, той червоний командир, певно, запам’ятав, а до міліції чи ДПУ потрапляти не хочеться, у них там розмова одна — до стінки. А якщо допитуватимуть, раптом можу й бовкнути щось: хто, наприклад, напутив мене й послав на подвиг…”
“Свиня ти, Чміль, — не витримав і плюнув Іван Іванович. — Смердюча свиня, ось хто ти, і я скаржитимусь…”
“Кому?” — здивувався Чміль.
“Отаманові твоєму, Длугопольському”.
Микита аж зайшовся від реготу.
“А чи є в тебе кебета, старий дурню? — так і сказав — безсоромно. — Я ж у того отамана Длугопольського в перших помічниках ходжу, а ти хто такий?”
“Добре, — одразу позадкував Іван Іванович, — я тебе влаштую в надійної людини, однак щоб більше не бачив твоєї поганої пики в місті, пойняв?”
“А мені відтепер ваш жидівський Бердичів став ще огидніший, — відказав Микита. — І не сумнівайтеся, добродію, десять червінців — достатня платня, аби я язика проковтнув”.
Півдня Іван Іванович не міг прийти до тями: фактично вже святкував перемогу, уявляв, яким натурально-скорботним зробиться в нього обличчя, коли Фрося повідомить про загибель чоловіка, як втішатиме дочку, як одягне новий чорний костюм і навіть пришпилить червоний бант на похорон…
І все — кудлатому псові під хвіст… І всі сподівання не справдилися… Не прийшло спокійне життя з дочкою й не розмовлятиме з нею знову людською мовою…
З-за якогось недотепи, роззяви, бовдура, що розгубився на якусь секунду…
Боже, невже ти відвернувся від покірного раба твого?
Проте, тверезо розсудив Іван Іванович, і ти, старий дурню, останнім часом забув про Всевишнього. Все у клопотах та роз’їздах, зовсім закрутило неспокійне життя, ніяк не викроїш годинку, щоб піти до церкви, помолитися, замовити молебень, поставити найтовстішу свічку. Ось тобі й наслідки…
І Тимченко дав клятву сьогодні ж, ні, краще завтра, завітати до собору й відмолити гріхи…
Додому повертався Іван Іванович засмучений. Був би Гольдройз на місці — зайшов би до нього, поплакався б йому, хоч і жид паршивий, а все ж своя людина, завжди зрозуміє і у важку хвилину підтримає. Таж нема Гольдройза, подався у Житомир, а звідти, кажуть, до Києва — всього йому мало, все не вистачає, акціонерне товариство хоче створити, а для чого?
Щоправда, Іван Іванович лукавив, ставлячи таке риторичне запитання. Як для чого? Для себе, для Фросі, для майбутніх онуків, для звеличення самого себе й роду свого. Бо все ж вірив, що кляті червоні не вічні, і знову зійде над обрієм його сонце, почнеться, ні, не почнеться, а повернеться старе життя, де кожен знатиме своє місце.
Про це й думав, повертаючись додому, та нічого не міг вчинити з собою — туга лежала на серці, відчув, що останні роки далися взнаки, болить печінка й серце обважніло: лихий час, лихі люди навколо, лихі думки — і ти єдиний маєш противитися всьому цьому…
ebooksa