— У Понинці купив двох бичків, а господар саме з Рогачева вернувся, то казав, що перестрів хлопців тамтого отамана на шляху до Баранівки. — Іван Іванович відірвався від борщу, зустрів здивовано-запитливий Фроепн погляд і повторив упевнено: — Так і сказав: біля Баранівки, і загін ішов саме туди.
— Банда… — автоматично поправив його Сергій. — Цікаве повідомлення, і велике вам спасибі. — Стрімко підвівся. — Не можна гаяти ані хвилини, ми сподівалися перехопити їх біля Краснопілля, а бач, куди повернула…
Фрося подивилася на батька з жахом, хотіла щось сказати, але той поклав їй руку на плече, відгородив від чоловіка.
— Може, й перехопите, — сказав, — якщо квапитиметесь.
Сергій уже натягав кашкета. На мить затримався на порозі, всміхнувся Фросі й зник.
— Що ви вчинили, тату? — повернулася до батька Фрося.
— Навів червоних кіннотників на слід бандитів, — відповів незворушно, й тільки іронічні вогники зблиснули в його очах.
— Неправда! Ви кажете неправду!
— Ось уже й ти, дочко, звинувачуєш мене в брехні. А може, мені той селянин з Понинки збрехав?
Фрося подивилася на батька уважно.
— Ви ж розумні, тату, — сказала. — І я не дурна. То давайте домовимось: ви у Сергієві справи не лізьте, бо погано скінчиться…
— Викажеш рідного батька?
— Не доводьте до того.
— І це дочка! — з пафосом вигукнув Іван Іванович. — Для якої поклав усе життя!
— Я люблю вас, тату, — ствердила Фрося, — але Сергія вам не віддам!
“Віддаси… — злостиво подумав Іван Іванович, — ще й як віддаси… Усі ви спочатку приндитесь, але ж кохання минає, а життя жорстоке, й рідко хто може виборсатися з болота…”
Він нічого не відповів, лише скрушно похитав головою і пішов на свою половину. Постояв перед дзеркалом, приміряючи нового кашкета, зітхнув і одягнув старого, з плямами й пропітнілою підкладкою, — полюбляв старі речі, звикав до них і міняв лише в крайньому разі. Старі речі — як і старе життя, подумав, а в тому старому житті почувався справжнім чоловіком. Усе було як на долоні: б гроші — людина, нема — комаха, й кожен може розчавити тебе безжалісно. А тепер крутись, як вуж, між червоними й своїми, бач, рідна дочка вже проти йде — край світу…
Невже справді край світу?
І це Фрося, якій він ніколи ні в чому не відмовляв, якій купив золоту згарду! Та згарда лежить у нього в скрині: дочка побоялася взяти її — раптом потрапить на очі чоловікові, почнуться розпитування, підозри…
Ось так, міркував Іван Іванович, до чого докотилися! Раніше жінка могла вийти на люди в золотому намисті, усі б дивилися на неї і роззявляли роти, а тепер зась, тримай прикраси в скрині, якщо не хочеш сварки з червоним командиром. Але, подумав також, золото є золото, золотом і лишиться. Настануть часи, коли все повернеться на круги своя. Он в їхньому ресторані вже з’являються непманші з золотими обручками і діамантовими сережками, а жінка завжди лишається жінкою, не все одно, чия ти дружина — непмана чи командира полку, жінці хочеться показати себе…
ebooksa