— Сідайте, — заклопоталася Фрося. — Я вам борщу насиплю, а є ще вареники з сиром…
Іванові Івановичу зробилося прикро: раніше дочка варила борщ тільки для нього, а тепер реберця мегелить чужа й ненависна людина — його борщ, його дочка, до чого тут ще хтось?..
Але примусив себе навіть осміхнутися і пішов мити руки.
Фрося посадила батька навпроти Сергія, сама вмостилася між ними, наче підкреслюючи, що ділить себе між цими такими несхожими чоловіками.
— Як справи? — ввічливо поцікавився Сергій, і це дало можливість тестеві почати розмову, як задумав.
— Справи не вельми, — відповів між двома ковтками борщу, — сьогодні на селі ви господарі, завтра отаман наскочить, а наше діло вимагає спокою і сталості. Селянин і від вас, і від отамана худобу ховає, бо навчений…
— Тут ви не праві, — заперечив Сергій, — навіщо від пас ховати? Сплатив податок, маєш документ — вільно дихай…
— А він уже надихався! — не втримався від ущипливої репліки Іван Іванович. — Коли продзагони швендяли…
— Були інші обставини.
— Це ти не мені пояснюй, це ти в селі розповідай… А справжній господар вважає: про всяк випадок ховати треба від усіх. І від нас, заготівельників, виходить. Хоч ми й готівкою платимо. Й немалі гроші.
— Скоро! — пообіцяв Сергій. — Скоро все налагодиться. Розженемо отаманів, нове життя почнеться.
— Так я вам і повірив, — недобре зблиснув очима Іван Іванович. — Люди подейкують: недавно якийсь отаман поїзд зупинив і багато грошей узяв…
— Було таке, — спохмурнів Сергій. — Прогавили Таргана, от і сталося… Але ж вбили отамана, червоноармійці знищили гада, про таке чули?
— На місці Таргана інший з’явиться…
— Уже з’явився. Банду очолив якийсь Длугопольський, з Тютюнникових недобитків.
“Не якийсь Длугопольський, а офіцер, і не банда, а загін — скоро вони заллють тобі сала за шкуру”, — подумав Іван Іванович не без задоволення.
— Чув я таке прізвище, — сказав, — а ще чув, що той Длугопольський по наших повітах гуляє, і ще один отаман з’явився на Поліссі, як ти кажеш, з Тютюнникових недобитків. Приміром, об’єднаються ці два отамани — от тобі вже й сила!
— Небажано… — похитав головою Сергій. — Вельми небажано, ми ці банди повинні ганяти з хутора на хутір, виловлювати й знищувати. Проте зв’язок поганий. Телефонів по селах нема, а отамани всюди своїх людей мають. Ми, скажімо, довідались, що Длугопольський в Іванополі ночував, ескадрон по тривозі туди вирушив, а отамана хтось попередив, і він з Іванополя до Чуднова чи Любара перебіг…
— Важко… — погодився Іван Іванович і нахилився над мискою, аби зять не помітив задоволеної посмішки в нього на губах. — А я чув, Длугопольський під Рогачевим обертається.
— Від кого? — насторожився Сергій.
ebooksa