Останній заколот

— Якщо б хлопці тільки полоскотали вас, ви б одразу все зрозуміли. А так знатимете, що на вас чекає в ДПУ.

— Я й без вас здогадувався, — похмуро пробелькотів Вовк.

Грунтенко подав йому руку.

— Цупком і Козача рада прогоріли на тому, що забули про пильність.

— Але ж у вас методи… — Петро потер зап’ястя.

— Однак тепер ми знаємо, що ви — вірна людина. Й можемо справді довіритися вам.

“Отож, — усміхнувся про себе Вовк, — заради цього я готовий стати до стінки. Під ваші бандитські кулі!”

— Отже, до діла, — вів далі Грунтенко. — Переночуєте у Жиловцях, тут, у Середи…

— Хай йому грець… — Мерзлякувато знизав плечима Вовк. — Я вже думав, що настала моя остання хвилина. Як хочете, а одержати кулю від такого… — затнувся, шукаючи слова, — опецька…

— Гарний чоловік, вірний і чуйний, — заперечив Грунтенко. — З його допомогою ми виявили шпигуна, якого червоні намагалися заслати до нашого загону.

— Розколовся?

— Не до кінця. Але поводився вельми підозріло, остаточної певності в нас не було, от і довелося розстріляти.

— Тут, у селі? — не повірив Вовк. — До речі, це ваш недогляд: депеушішки не розстрілюватимуть отак серед білого дня на очах у людей.

Грунтенко погодився:

— Маєте рацію. Перебір є, але ж ви не думали про це? Та й хто думає про це в останні свої секунди?

— Я гадав, що умру достойно, — з пафосом відповів Вовк. — Зрештою, це мав іншого виходу: все одно депеушники докопалися б до мого минулого…

— Це зобов’язує вас бути вдвічі обережнішим, — зауважив Грунтенко. — Ми довіряємо вам, прапорщику, наше майбутнє, і я не дуже перебільшую, кажучи так. Переночуєте тут, а завтра вранці Середа довезе вас до Попельні й посадить на Козятинський поїзд. У Києві перевірите, чи нема “хвоста”, і на Гоголівську, двадцять один. Там у третій квартирі мешкає, як мені казали, досить симпатична особа — Тетяна Пилипівна Шарій. Скажете: ви по об’яві й хочете вивчати латинь, а потім назвете пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. Вона заперечить: “Не Михайло, а Тимофій”. Ця Тетяна Пилипівна й одведе вас до потрібних людей. Ваше головне завдання: налагодити контакти з Польщею. Канал зв’язку має працювати безперебійно, його започаткував сам Савинков. Щоправда, доведеться платити — і Тетяні Пилипівні, і взагалі будуть витрати. Ось тут, — подав гаманець, — вистачить на все з гаком. Не обмежуйте себе, гроші маємо. Бажано, щоб ви самі, прапорщику, поїхали за кордон і доповіли у Центральному штабі про наші справи. Крім того, передасте підготовлену нами інформацію — нею цікавиться не тільки Центральний штаб, а й польська військова розвідка. Повідомте Симона Васильовича чи генерал-хорунжого Тютюнника, що загін Длугопольського діє. Юрій Йосипович знає і мене, і Длугопольського. Ми плануємо поширити свій вплив на все Полісся. Й восени чи наприкінці літа влаштувати напад на Коростень чи якесь інше місто. Можливо, на… — затнувся, — втім, про це говорити передчасно. Головне: нам потрібно одержати згоду Центрального штабу, скоординувати дії, аби акція збіглася з новим вторгненням генерал-хорунжого. Полісся спалахне, повстане проти червоних, а Париж обіцяв, що в такому разі допоможе. Ви розумієте, прапорщику, що залежить від вас?

— Дуже добре розумію! — відповів Вовк.

15

Зранку Фрося варила обід. На перше борщ з пампушками, на друге — вареники з сиром, борщ Фрося варила смачний: батько завжди з’їдав цілу миску та й ще просив. досипати. А вареники з сиром несмачними взагалі не бувають. Тут усе залежить від того, як розкачати тісто. Зумієш зробити його тонким, щоб світилося проти сонця, — вареники вийдуть просто царськими, розкатаєш трохи товстіше — також невелика біда, чоловіки залюбки проковтнуть і такі; смак вареників може визначити пише справжня господиня, а Фрося вважала себе вже справжньою. Мала пуд гарного борошна — з сильної пшениці й дрібно змолотого, — таке тісто можна качати до прозорості, не порветься, коли варитиметься. Та й сметану батько привіз густу, ложка стоїть у глечику. З такою вареник сам стрибає до рота.