Останній заколот

— Не голодна, — відповіла коротко, бо й справді їсти не хотілося, одержувала насолоду, спостерігаючи, як чоловік сьорбає гарячий пахучий борщ. Зголоднів і нетерпеливився, обпікається, та сьорбає, усі чоловіки такі нетерплячі, їм треба все швидко, аби все минало в круговерті, й нема часу зупинитися, огледітися, уважно подивитися на кохану дружину. Ну, подумки попросила Фрося, зупинись і поглянь на мене, ну, втратиш якусь хвилину, але ж побачиш, як я кохаю тебе…

Проте Сергій не підвів очей, узяв пампушку й відкусив одразу половину, лише потому подивився на Фросю, либонь, побачив щось у її очах, бо похитав головою й запитав:

— Чого так дивишся?

— Я люблю тебе! — аж просяяла Фрося,

— І я…

— Ти їж, — попросила Фрося, — їж, коханий, а я дивитимуся…

Сергій посьорбав ще та відклав ложку.

— Є розмова, — сказав.

— Поїси, тоді погомонимо, — Фрося підсунула йому миску з пампушками, й Сергій знову взявся за ложку.

Потім він умегелив повну тарілку вареників, ще теплих, щойно зварених, від них густа сметана ставала рідкою, і Сергій набирав її столовою ложкою. Наситившись, акуратно підібрав сметану з тарілки й сказав:

— Негоже тобі, Фросю, сидіти вдома.

— Це чому ж? — здивувалася. — На мені ж і город, і хата, та й хто тобі борщі варитиме?

— Я не тому, що сидиш без діла, — зніяковів Сергій, — ти в мене роботяща, й ніхто не дорікне тобі. Але ж усе життя на городі не просидиш. Учитися тобі треба, я так вважаю.

— Та школу ж закінчила.

— Школу… — закопилив губу Сергій. — Церковнопарафіяльну, ледь писати навчилася, а нам тепер усе слід знати. Навчитися, як жити!

— А як? — здивувалася Фрося. — Як усі живуть. Ось ти додому приходиш, а на тебе обід чекає, хіба погано?

— Мені добре, — ствердив Сергій, — проте не хочу, щоб ти життя на обіди поклала. Розумієш, влада наша, ну, як тобі сказати, хоче, щоб усі її громадяни, тобто ми з тобою, яких життя обходило, зробилися іншими. От я командую полком, і кажуть, добре, бачиш, бандити від нас тікають, однак усе самотужки опановую, навмання, а іноді особистим прикладом бійцям показую, і начштабу в мене не дуже грамотний, життя подекуди нам такі ребуси ставить, що ледь розв’язуємо. Так от, приїздив до пас з округу чоловік, високий чин, значить, і сказав, що мене заберуть вчитися. Не зараз, — упіймав тривожний Фросин погляд, — а коли банди розкрутимо, тобто познищуємо отаманів і заспокоїмо Полісся. Досить їм по хуторах та лісах бігати, крапка, і все. Як мух пристукнемо! — Сергій навіть ляснув долонею по столу, показуючи, як вони покінчать з отаманами. — А я от що надумав: мене на навчання заберуть, то чому б і тобі не поїхати? Тобто не хочу тебе саму лишати.

— І я не хочу сама, — відповіла Фрося твердо. — Куди ти, туди і я.

— Мабуть, до Москви.

— До Москви? — жахнулася Фрося. — То я ж не вмію по-кацапському.