— Навчишся, — заспокоїв Сергій, — і я не вмів, та б армії за рік навчився.
— Лячно. Москва, кажуть, більша за Київ, а в Києві я була, там заблукати можна.
— Люди живуть.
— Живуть, — легко погодилася Фрося. Подумала: а й правда, краще в Москві, а потім ще кудись, далі від батькових справ та остогидлого минулого. Сказала: — Я й до Москви з тобою поїду, та й всюди… І вчитися буду.
— Спочатку в школі, а потім в інститут підеш. Про ІНО чула? Інститут народної освіти. Учителькою станеш.
— Учителькою? — не повірила Фрося й щасливо засміялася. Уявила себе вчителькою: стоїть у класі перед дітьми, у довгій спідниці й білій кофті з високим коміром, зачіска також висока, й вся вона якась видовжена й сувора, але суворою тільки видається, бо хіба можна бути суворою з дітьми?
Нараз тривожна думка майнула у Фросі, вона пересіла до чоловіка, зазирнула йому у вічі й запитала, почервонівши, як недосвідчене дівча:
— А якщо у нас?.. Ну, діти?..
— Ну й що, — заспокоїв. — Будуть, у всіх бувають, і всі якось влаштовуються. У нашого комеска Жигарьова аж двоє хлопчаків, а його Маруська школу кінчає…
— Маруся Жигарьова? — Фрося згадала низеньку й не дуже вродливу жіночку, яка була в них на весіллі, й не повірила: — Вчиться?
— А чому б їй не вчитися?
— А з дітьми як?
— Крутяться вони з Жигарьовим… — невизначено пояснив Сергій.
— Мені б не хотілося, аби ти ще з дітьми крутився, — визнала Фрося. — З дітьми — то жіноча справа.
— Революція дала жінці всі права.
— Може, й дала, та негоже тобі з пелюшками порань ся. Сама якось…
— До пелюшок нам з тобою ще далеко, — безжурно мовив Сергій.
Фрося згідливо кивнула. На мить стрельнуло в серце, згадала свою мертву дитину, та відразу відігнала спогад: певне, цього й не було, так, не було в неї минувшини, й життя почалося тільки зараз — зовсім нове, цікаве й незвідане. Проте, наче спростовуючи це, грюкнули вхідні двері — повернувся батько і за звичкою пройшов не на свою половину, а просто до них. Зупинився на порозі, побачив дочку поруч з чоловіком, залишки обіду її мовив замість привітання:
— А мене нагодуєте?
— Ви у нас завжди бажаний гість, — підвівся Сергій і подав руку батькові. Він або не помітив тестевої неввічливості, або навмисне не звернув на неї уваги — підсвідомо відчував неприязнь Івана Івановича, та намагався зрозуміти його: усе життя віддав єдиній дочці, а тут з’являється якийсь молодик і забирає… Зрештою, ситуація нормальна й мільйони разів повторювана, треба притертися одному до одного, а краще справді податися кудись світ за очі, у ту ж Москву на курси червоних командирів.
ebooksa