— Всі або нічого, — відрубав Смок.
— Слухайте, хлопці, — одверто признався Скажений. — Ви знаєте, що я та міс Ерол були заручені. Але вона кинула мене. Ви це теж знаєте. Всі це знають. І я… для неї хочу купити яєць.
— Еге, — посміхнувся Малий. — Тепер зрозуміло, чому ти хотів мати їх у шкаралупі. Але цього я від тебе ніколи не сподівався.
— Чого не сподівався?
— Це просто підлість, от що! — вигукнув Малий розгнівано. — Я б не дивувався, якби хто почастував тебе олив"явим горохом. Бо ти таки вартий цього.
Скажений ладен був уже вибухнути гнівом, як завжди у таких випадках. Він так стиснув кулак, що погнув виделку, і в блакитних очах у нього загорілися люті вогники.
— Слухай, Малий, що ти хочеш цим сказати? Коли ти вважаєш, що у мене щось погане на думці…
— Я кажу те, що я думаю, — відповів Малий. — Це паскудство так робити! Невже ти збираєшся ними шпурляти?
— Чим шпурляти?
— Та яйцями ж, сливами, кулями… Але ти помиляєшся, Скажений. Ніхто в театрі не допустить цього. Того, що вона актриса, зовсім не досить, щоб прилюдно закидати її яйцями.
Здавалося, що Скажений от-от лусне. Але він випив гарячої кави і поволі опанував себе.
— Ти помиляєшся, Малий, — повагом та стримано сказав він. — Я не збираюсь закидати її яйцями. Я хочу дати їй ці яйця на тарілці! Вона їх дуже полюбляє.
— Я знав, то цього не може бути! — зрадів Малий. — Бо ти ж нездатний на таке паскудство.
— От і гаразд, — заспокоївся Скажений. — Але повернемося до справи. Тепер ви знаєте, нащо мені потрібні яйця.
— Даєш дев"ять тисяч шістсот двадцять доларів? — спитав Малий.
— Це здирство! — вигукнув Скажений.
— Це бізнес, — наполягав Смок. — Ти думаєш, ми для себе скупили ці яйця?
— Ти слухайте ж! — благав Скажений. — Мені потрібно тільки два десятки. Я дам вам по двадцять доларів за штуку. Що ж мені робити з рештою?
— Не треба так хвилюватись, — порадив Малий. — Коли вони тобі не потрібні, то й не треба. Ми ж не накидаємо їх тобі.
— Але ж вони мені потрібні, — скиглив Скажений.