Дорош смикнув його за штани.
— Понамокали ви… Застудитись можна, та й взагалі підозріло. Треба обсушитись.
— Не вистачало нам тільки вогнища… — пробурчав Цимбалюк.
Дорош підвівся.
— Підемо в село, — вирішив він. — Воно далеко від траси. Не забувайте, ми — окупанти, більше нахабства!
Село притулилося до берега озера, власне, й не село — хутір: півдесятка хат поміж озером і путівцем, який з’єднував кілька таких хуторів, розкиданих на відстані п’яти — десяти кілометрів один від одного. Крайня хата, біля самісінького путівця, була вкрита бляхою і обгороджена акуратним дерев’яним штахетником.
Дорош перестрибнув через паркан, і на нього одразу з гарчанням кинувся кудлатий пес. Він примусив лейтенанта відступити, нашийник здавив собаці горло, й пес аж хрипів од безсилої люті, стоячи на задніх лапах і брязкаючи ланцюгом.
Дорош ступив до дверей хати й тільки підняв руку, щоб постукати, як вони відчинилися, і з темряви виринула постать у білому. Чоловік мало не наштовхнувся на лейтенанта й відразу відступив у пітьму хати, гукнувши звідти:
— Хто тут? Стій, бо стрелю!
«Ого, — подумав Дорош, — тут мешкає якесь місцеве начальство…» Він увімкнув ліхтарик, вузький промінь вирвав із темряви огрядну постать у білизні й з карабіном у руках.
— Говорите по-німецьки? — владно запитав Дорош.
— Я служу поліцаєм… Пан розуміє мене? — відповів той каліченою німецькою мовою.
Дорош увійшов до хати й скривився: в ніс ударило важким духом несвіжої риби й гнилої картоплі.
— Хто ще є дома? — обмацав він променем ліхтарика стіни передпокою.
— Нікого, пане офіцере, тільки жінка, вона перестрашилась…
— Відчини… — Дорош показав на двері, що вели до кімнати. Сам став збоку. — Ну, швидше!
Чоловік смикнув за ручку, двері розчинилися із скрипом.
— Прошу пана, можете не хвилюватися, ми поважаємо владу! Я газда, а не фірцик якийсь, — мовив поліцай українською.
— Що ти кажеш? — удав, ніби не зрозумів, Дорош. — Що таке газда? — А сам, стоячи за дверима, освітив ліхтариком кімнату. Справді, крім жінки, що сиділа на ліжку, там нікого не було. Лейтенант махнув рукою товаришам: — Можна заходити…
Хазяїн засвітив гасову лампу. Тепер Дорош краще роздивився його: кошлаті брови, грубі риси обличчя, дивиться насторожено, але посміхається догідливо. Вдає, що радий гостям, а руки дрібно тремтять — чи то від злості, чи від переляку…
ebooksa