— Ну! — підвищив тон Дорош. — Виконувати наказ німецького офіцера — ось твої службові обов’язки!
— Так, пане, так… — Поліцай відчинив ляду. — Ти що, не чуєш! — раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.
— Підміни Шпеєра! — голосно, щоб почули в підпіллі, наказав Дорош Сугубчикові й пішов будити Котлубая і Цимбалюка.
Вони залишили хату поліцая через чверть години й рушили на південний захід; за спиною все ще чувся гуркіт колони. Йшли швидко, поступово ревіння моторів затихло, наче розчинилося в шумі дерев.
Подолавши ще близько кілометра, лейтенант наказав стати на привал. І знову повторилася процедура з дощовиками, і знову Котлубай відстукав шифровку й прийняв радіограму розвідвідділу: штаб фронту наказував Дорошу просуватись до путівця Трубничі—Пуряни і розвідати, чи пройшли танки й там.
Дорош підняв групу. Рушили, як і раніше, один за одним: попереду Дорош, останнім — Котлубай.
Якби лейтенант міг уявити собі, що викликало в штабі фронту його коротке повідомлення про пересування танків на південь від озера Чорного, він відмінив би короткі перепочинки, які дозволяв хлопцям, біг би сам і примусив би всіх бігти до повного знесилення. Адже коли й по пурянській дорозі пройшли бойові машини, значить, гітлерівці перекидають на свій правий фланг танки фон Зальца, а це ставило під удар танковий корпус генерала Рубцова, передові частини якого зім’яли заслони гітлерівців і, розвиваючи успіх, виходили до південного шосе.
Розвиднялось, коли розвідники досягли нарешті села Трубничі, за яким проходив путівець на Пуряни.
Проминули мало не все село й вийшли до пурянської дороги, що розтинала Трубничі на дві нерівні частини: за путівцем ще кілька хат, а далі — лани, над якими кубляться хмари туману. Ще далі йшли переліски й знову лани; великий ліс, що починався від Чорного озера, залишився позаду.
Побачивши нарешті пурянську дорогу, Дорош інстинктивно притишив ходу: метрів за сто від нього стояв танк, поруч приткнулися два вантажних автомобілі, й бригада ремонтерів поралася біля бойової машини.
Танк на пурянському путівцеві! Отже… Але ж це може бути випадкова машина.
Вони обминули ремонтерів і вийшли на путівець. Не зупиняючись перетнули його. Дорога являла собою смугу рідкого багна, ноги грузли в ньому мало не до колін. Ледь встигли розвідники перейти дорогу, як по ній проповз бензовоз, за яким бронетранспортер тягнув на буксирі машину, вкриту брезентом, мабуть, зі снарядами.
Розвідники зупинилися за розвилкою біля групи солдатів, які виносили з подвір’я і вантажили на фіру, запряжену парою коней, мішки з хлібом — від них ішов смачний дух, що нагадував про сніданок.
Дорош виламав з тину палицю й почав обчищати чоботи.
— Чорт, — глянув на ще зовсім молодого єфрейтора, наче запрошував до розмови, — багно таке, що втонути можна.
Той відповів поштиво, потішений, що має змогу побалакати з офіцером:
— Авжеж, пане обер-лейтенанте, від дороги нічого не лишилося, і я не певен, що навіть такі звірі, — кивнув на коней, — витягнуть підводу.
— Танки… — кивнув Дорош. — Коли проходять танки…
— Точно, — наче зрадів єфрейтор, — стільки танків!..
Дорошеві більше нічого не було потрібно від нього.
ebooksa