Це вплинуло. Офіцер віддав документи. Наказав обершарфюреру:
— Пропустіть! — І пояснив: — Проїдете до Нижнього.
Їх посадили у вільну машину, яка йшла через Ралехів, Тепер Дорош знав, що штаб групи армії генерал-полковника Блейхера розташований за вісімнадцять кілометрів звідси, у містечку Нижньому. Міркував: чи варто ризикувати й прориватися туди? Перевірка документів під Нижнім ще суворіша, та й що, зрештою, їм робити в містечку?
Ралехів розкинувся на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид. Те, що вони побачили на підступах до містечка, перевершило всі їхні сподівання.
Ралехівський пагорб огинала потужна лінія оборонних споруд — протитанкові рови й надовбні, ходи сполучень і дзоти… Все це промайнуло перед очима за кілька секунд, бруківка круто звернула, обабіч потяглися садочки, й грузовик в’їхав у Ралехів.
Дорош попросив шофера зупинитися в центрі містечка.
Навіть недосвідченій людині було ясно, що тут розмістився штаб військової частини. Біля будинку колишньої школи стояли легкові автомобілі — «опель-адмірал» і «хорьх» — потужні генеральські машини та ще кілька менших, не таких комфортабельних. Будинок посилено охоронявся, офіцер уважно перевіряв документи у всіх, хто входив. Трохи далі розмістилися різні служби, мабуть, армійські…
Попереду зблиснула вузенька річечка. Дорош, знайшовши зручне місце, з’їхав на луг.
Коло річки пахло зеленню й квітами. Так пахне навесні, коли трава ще смарагдова й квіти лише розцвітають, — пахощі, котрі хоч на кілька годин, здається, повертають людині молодість.
Дорош розстелив килимок, намагаючись не прим’яти квітів, лежав і слухав, як жебонить вода в річці, дивився в безмежну небесну блакить. Нині рідко хто може дозволити собі отак безжурно витрачати час, нові ритми життя засмоктують людину й віддаляють її від природи.
Дорош відвернувся від машини, яка нагадувала, що попереду ще не одна сотня кілометрів, і не помітив, як задрімав. Снилися йому гарні сни, й проспав він довго.
Розбудили Дороша хлопчаки, які йшли вздовж берега з топтухою. Швидко пообідавши консервами, він вивів машину на шосе. Їхати стало важче: сонце сліпило очі, та й зустрічних машин побільшало — поверталися додому з області.
До обласного центру Дорош не доїхав. Десь кілометрів за п’ятдесят від моста почався довгий об’їзд. Дорога була у вибоях, і машина ледве повзла.
Дорош зрадів, коли нарешті вискочив на асфальт. Дав швидкість, але машина загуркотіла, і за хвилину довелося з неприємністю констатувати, що тріснула труба глушника.
Тепер мав дотягти до першої-ліпшої майстерні. З поламаною трубою не дуже-то приємно їхати й по гладенькому асфальту, і Дорош зовсім засмутився, побачивши ще один об’їзд з вибоями. Зупинився, аби роздивитись дорогу. На щастя, об’їзд був невеликий: через річку перекидали новий міст, і шосе відвели трохи вбік, щоб не заважати будівництву.
Дорош поставив машину на узбіччя, вирішивши пошукати майстра тут, і не помилився: хлопці пообіцяли зварити трубу відразу після роботи. До кінця робочого дня лишалося хвилин сорок, і Дорош підігнав машину до пересувного вагончика, де жили мостобудівники.
Біля вагончика горіло вогнище, і хлопець у картатій сорочці мішав щось у відрі. Пахло юшкою: приємний запах лаврового листу й вареної риби… Дорош сів поруч на лавці. Мабуть, хлопцеві в картатій сорочці було нудно самому, і він зрадів нагоді поговорити з незнайомим чоловіком.
— Здурієш із цією кухнею, — кивнув на відро. — Поки звариш, їсти перехочеш…
Це звучало як запрошення до розмови, і Дорош не забарився підтримати її:
— Але ж за річкою в райцентрі є чайна, і йти туди всього хвилин десять…
ebooksa