— Ану, дай і я гляну…
Роздивившись, потягнув Цимбалюка в кущі. Сержант мовчав, чекаючи, що скаже Дорош. Той мовив роздумливо:
— Що ж, ризикнемо… Але спочатку треба зв’язатися з розвідвідділом і повідомити про оборонні споруди й скупчення військ.
— Авжеж, треба, — ствердив Цимбалюк. — Я початую там, на розі, а ти приведи хлопців.
— Звідки ж передавати? — почухав потилицю лейтенант. — Тут небезпечно.
— Пусте, там далі, в малиннику, й сам чорт нікого не побачить. Повартуємо, а Котлубай тим часом передасть.
Справді, в набитому гітлерівцями Ралехові кращого місця вони б не знайшли.
Через чверть години лейтенант повернувся з розвідниками, і скоро в ефір знову полетіли позивні їхньої групи. Дивлячись, як швидко передає Котлубай текст шифровки, Дорош перебирав у пам’яті всі події дня, йому вірилося й не вірилося, що минуло лише дві доби, як вони вирушили в свій небезпечний рейд; ці дві доби були такі напружені, що видалися тижнем. А тепер, якщо їм пощастить і вони захоплять у генерала важливі папери, можна буде вертатися до своїх.
Котлубай зняв навушники й акуратно запакував рацію. Дорош обняв його за плечі.
— Ти, Володю, залишишся в резерві, — мовив лейтенант тоном, який виключав заперечення. Всі зрозуміли: це наказ, а наказ обговоренню не підлягає. — Ти, Іване, разом зі мною підеш знімати вартового. Потім станеш на посту біля тераси, а я — за ганком. З вілли кожної хвилини може хтось вийти, я вже не кажу про зміну караулу. Стріляти лише в крайньому разі. До генерала полізеш ти, Вячеславе…
— Хто? — не повірив Дубинський. — Сугубчик?
— Так, рядовий Волков, — ствердив Дорош. — А ти в разі чого прикриватимеш наш відступ.
Пашка розчаровано гмикнув. Він був певен, що лейтенант доручить йому захопити важливі документи. Спробував заперечити лейтенантові:
— Але ж Сугубчик не має досвіду!
— Сугубчик легкий, — пояснив свій вибір Дорош. — Найлегший з нас. У нього ваги п’ятдесят кіло, а в тебе вісімдесят з гаком. А гілляки, по яких можна дістатись до балкона, тонкі. Ясно? — І, не чекаючи на відповідь, обернувся до Сугубчика. — Слухай мене уважно, Вячеславе. Генерал сидить спиною до дверей. До нього два-три кроки. Головне — точне розрахувати стрибок і удар у спину. Потім збираєш папери й карти…
Сугубчик усе ще не вірив, що йому доручають найскладнішу й найнебезпечнішу частину операції. Коли збагнув, що лейтенант не жартує, холодок пішов по спині — зрадів і водночас трохи злякався: чи вийде в нього? Проте нічим не виказав своїх сумнівів, тільки кивнув головою і облизав сухі губи.
— Автомат віддай Дубинському, — вів далі Дорош. — І зніми чоботи, легше буде. Ну, а це тобі про всяк випадок… — витягнув він з кобури парабелум. — Поклади в кишеню. Скористатись дозволяю лише в крайньому разі.
Троє нечутно подалися в дальній куток саду. Котлу-бай заховався в малиннику, а Дубинський з автоматом заліг під кущами смородини.
Дорош підсадив Цимбалюка. Той лише на якусь мить затримався на паркані, вибираючи місце, куди зіскочити, та й цього виявилось достатньо, щоб його побачив німецький вартовий, який саме вийшов з-за рогу будинку.
— Стій! Хто там? — загорлав солдат. — Стрілятиму!..
ebooksa