— Скільки їх?
— Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.
Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:
— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.
Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:
— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…
— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…
Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.
— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.
Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.
Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.
Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…
Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…
Він запитав:
— А звідки ви?
Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.
— Навіщо вам?
Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:
— Ідіть!
— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.
ebooksa