Біля дверей стовбичили двоє чоловіків: високий, кремезний, у береті, насунутому на чоло, і трохи нижчий, проте також широкий в плечах. Вони курили й про щось розмовляли, Максим хотів обминути їх, але високий заступив йому дорогу й запитав:
— Пан Рутковський, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. — Нараз Максимові зробилося тривожно і він тоскно глянув на червоні вогники Сопелякового «рено», що віддалялися і зникли за рогом. Озирнувся: вулиця порожня, жодного перехожого. — Що вам потрібно?
— Хочемо запропонувати панові невеличку подорож.
— Хто ви такі? — Максим побачив, як нижчий чоловік зайшов йому за спину. Різко повернувся, відступив на крок.
— Не хвилюйтеся, пане Рутковський, ми зі служби охорони станції, і ви терміново потрібні шефові.
— Нікуди я не поїду. Завтра… — він не встиг договорити: високий нахилився й схопив його за руку, Максим вивернувся, ще мить, і він проскочив би до парадного, але нижчий, який тримався весь час у нього за спиною, вдарив чимось по голові — з очей Максима посипалися іскри, він заточився, високий підхопив його під пахви й потягнув до «мерседеса».
Отямився Рутковський у машині, руки в нього були зв’язані. Поворушився, й це не пройшло повз увагу кремезного чоловіка в береті.
— Воно ожило… — реготнув коротко. — Не розумію для чого? Все одно кінчатимемо…
Другий, який вів машину, зауважив:
— Завжди ти поспішаєш, Богдане. Може, він розумний і признається в усьому.
— Ці більшовики рідко коли зізнаються, — невдоволено пробуркотів Богдан. — Наморочився з ними ще на Волині… — Він штовхнув Максима в плече, схопив за підборіддя й підвів голову. Зареготав зловтішно. — Чув про СБ, пане комуністе? То щоб знав: у нас без суду й слідства…
— Що вам потрібно? — Максимові справді зробилося лячно. Невже він потрапив до бандерівської служби безпеки? Тої страшної служби, створеної в 1940 році в Кракові, на чолі якої Бандера поставив свого підручного, агента гестапо Миколу Лебедя?
Тепер Лебідь сидить десь у Сполучених Штатах, проголосив себе провідником ЗП УГВР[1], а служба його, хоч офіційно й ліквідована, бач, ще діє: навіть не криються, пишаються, що під час війни катували людей.
Але що їм треба? Як вони могли дізнатися про його справжнє обличчя?
Максим хитнув головою, звільняючи підборіддя з чіпких пальців. Запитав якомога спокійніше:
— За яким правом ви, панове, затримали мене? І що вам потрібно?
— А воно ще гарчить… — пробуркотів Богдан. — Права качає… А в нас право одне: кулю в лоб, і привіт!
— Мабуть, ви вважаєте мене за когось іншого.
— Ні, шановний пане, — відізвався водій, — для чого нам плутати? Ти — Максим Рутковський?
ebooksa