Рутковський подумав: коли вже Луцька каже — дуже потрібно, справа дійсно нагальна. Взимку він кілька разів хотів через Стефу встановити зв’язки в оунівських колах, однак Луцька поводилася дуже обережно, і всі його намагання лишилися марними.
А зараз сама щось пропонує…
Рутковський інтуїтивно відчував, що Стефина пропозиція варта уваги, щось стоїть за нею, але що?
— Дуже потрібно… — пробурмотів невдоволено. — Що саме?
— З тобою хотів би зустрітися один наш чоловік.
— Хто?
— Побачиш.
— За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.
Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:
— Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.
— Добре, — погодився Максим, — ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.
Стефанія поплескала Максима по щоці.
— Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.
— Зустрічі з тобою — завжди свято.
Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?
А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.
Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою — таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.
Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.
— Пан Зіновій уже чекає на нас, — повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.
Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.